Методи соціологічного дослідження
Тема 1. ПРЕДМЕТ ТА МЕТОД СОЦІОЛОГІЧНОЇ НАУКИ
Місце соціології в системі суспільних наук.
У сім'ї соціальних наук, які мають справу з поведінкою людей і організацій, соціології відведено вельми почесне місце. В цьому можна переконатися, проаналізувавши підходи інших суспільних наук.
Економіка, як відомо, вивчає виробництво, розподіл і споживання ресурсів. І основна форма діяльності суспільства - це, безумовно, матеріальне виробництво і економічна діяльність. Зміни в засобах виробництва, зміна ролі і місця людини у виробничому процесі - все це робить величезний вплив на еволюцію соціальної діяльності людей. Саме тому соціологія не може не взаємодіяти з політичною економією. Сама ж трудова діяльність людини міняється з урахуванням розвитку самої людини як соціальної істоти. А це досліджує вже соціологія.
Політичні науки вивчають, як люди одержують і використовують владу і як влада розподілена в суспільстві, тобто політологія вивчає політичне життя суспільства, політичні відносини. Взаємодія цих двох наук - соціології і політології - породило нову галузь науки - політичну соціологію. Зв'язок соціології і політології визначається, по-перше, тим, що виявити закономірності політичного життя можна тільки, враховуючи особливості суспільства в цілому як соціальної системи, пізнавши громадянське суспільство і закономірності його розвитку. По-друге, суспільство не можна зрозуміти і змінити без того впливу, який надають на нього політичні структури і різні політичні режими. Іншими словами, соціологія вивчає, як громадянське суспільство впливає на державу і його інститути, а політологія - як держава і його структури впливають на суспільство.
Найбільш тісно соціологія, мабуть, пов'язана з історією, у них один об'єкт дослідження - суспільство і закономірності його розвитку в їх конкретних проявах. Реальні відмінності між ними полягають в тому, що історія відтворює, описує, пояснює соціальний процес post faсtum, а соціологія in factum. Взагалі серед суспільних наук, які мають справу з світом людей, соціологія виконує генеруючу функцію. Якщо історія концентрує увагу на вивченні соціальних явищ, які виступають як унікальні і неповторні в часі і просторі (наприклад, США - унікальна країна по національному складу, християнство - унікальна релігія, 30-річна війна відрізняється від інших воєн і змістом, і за умов тощо. і т.п.), то соціологія вивчає властивості всього суспільства, які повторюються в часі і просторі, тобто стають загальними для всіх соціокультурних явищ - для всіх воєн, всіх націй, всіх релігій, всіх революцій тощо. і т.п.
Історія, як і соціологія, стикається з двома основними проблемами: по-перше, з наявністю певних соціальних закономірностей, і, по-друге, з існуванням індивідуальних неповторних явищ і процесів, які роблять вплив на зигзаги в розвитку суспільства. Заперечення спадкоємності і історичного досвіду обертається великими бідами для людства. Виявити еволюцію суб'єктивно - об'єктивних зв'язків, відносин, норм і цінностей можна лише спільними зусиллями історії і соціології.
Своєрідно складалися у процесі становлення і розвитку відношення між соціологією і філософією. Соціологія, яка вийшла з лона філософії, відчайдушно намагалася затвердитися і тому прагнула обрубати коріння. Але поступово почало намічатися повернення до alma mater, бо соціологи все більше задавалися питаннями існування і устрою соціального буття. По суті, в основі цього зв'язку - початкова цілісність соціальної думки людства. Закони, категорії, принципи філософії лежать в основі соціологічних понять про суспільство, суспільних відносин, соціальних зв'язків, соціальних дій і т.п.
Якщо філософія вивчає сутність людини, особи, то соціологію цікавить особа як соціальний тип. Якщо філософія вивчає соціальні відносини в їх сутнісній суті, то соціологія - соціальна взаємодія і соціальні взаємозв'язки. І, звичайно, соціологія здійснює задачу, непосильну для загальної філософії - безпосередньо переробляє конкретні дані суспільного життя.
Як бачимо, кожна з сфер суспільства вивчається певною наукою, точніше, групою наук. Виробництво і обмін вивчаються економічними науками, політична сфера - політичними науками. Разом з цим існує наука, або група наук, що вивчає те, що називають «громадянським суспільством», ця відносно самостійна сфера одержала назву соціальної. Її і вивчає соціологія. Подібно тому, як зміст економічної сфери складають економічні відносини, політичної - політичні відносини, зміст соціальної сфери складають соціальні відносини, тобто відносини між різними соціальними спільнотами або суб'єктами історичної дії.
Будучи наукою про суспільство, соціологія структурно включає загальну теорію суспільного різноманіття явищ і процесів суспільного життя, тобто загальну соціологічну теорію, яка може служити теорією і методологією для інших суспільних і гуманітарних наук. Методика і техніка вивчення людини і його діяльності, методи соціального вимірювання, що розробляються соціологією, використовуються всіма гуманітарними науками.
Соціологія вивчає суспільство не тільки в його цілісності, існують також соціальні теорії різних специфічних об'єктів, тобто соціальні теорії освіти, сім'ї, релігії і ін. По відношенню до спеціальних суспільних наук соціологія знаходиться в такому положенні, в якому загальна біологія знаходиться по відношенню до спеціальних біологічних галузей знань: зоології, ботаніці і ін. (Ср: положення загальної фізики до акустики, електроніки, вчення про світло і т.п.).
Крім того, в сучасних умовах склалася система досліджень, що проводяться «на стиках» соціології і інших галузей знання. Їх прийнято називати соціальними (соціальна екологія, соціальна медицина, соціальна психологія, соціолингвістика і ін.).
Американські соціологи іронічно відносяться до докорів в порушенні наочних меж. Із цього приводу Інкельс пише: « Представники соціальних наук витрачають багато часу і енергії на визначення меж своїх областей дослідження, неначе кожна з цих областей є якоюсь своєю землею, яку необхідно захищати від агресивних загарбників. Критерієм повинна бути не «чистота дисципліни», а правильність аналізу».
Предмет і об'єкт соціології.
Термін «соціологія» походить від лат.sociеtas (суспільство) і грецьк. «логос» (слово, навчання). В цьому буквальному значенні слова соціологія є наука про суспільство.
Прагнення зрозуміти, осмислити суспільство, рівно як і виразити своє відношення до нього, було властиво людству на всіх етапах його історії. Саме ж поняття «соціологія» було введено в науковий оборот французьким філософом і соціологом О.Контом в 30-х роках XIX століття. В його розумінні соціологія була рівнозначна суспільствознавству, включаючому все, що відноситься до суспільства.
Соціологія виникла у відповідь на потреби суспільства, а саме в період формування цивільного суспільства. Після Великої французької революції починався процес становлення суспільства, яке затвердило торжество прав і свобод людини, духовну, економічну незалежність і автономність громадянина замість звичного нормативного порядку феодального пристрою суспільства з його найжорстокішою тотальною регламентацією суспільно-політичного, економічного і духовного життя людей. Розширення меж свобод і прав людини, істотне збільшення можливостей вибору будили інтерес людини до знання основ життя соціальної спільності людей, соціальних процесів і явищ з метою раціонального, ефективного використовування свободи самоорганізації.
Таким чином, бурхливий процес формування цивільного суспільства примусив учених звернутися до вивчення суспільних відносин, спробувати дати відповідь на актуальні питання суспільного життя (чому люди створюють ті або інші об'єднання, чому одружуються, розходяться, чому йдуть воювати, поклоняються чому-небудь, словом, все, що відбувається, коли люди взаємодіють).
На рубежі XIX - XX вв. в наукових публікаціях став виділятися разом з економічним, правовим і іншими аспектами вивчення суспільства також і соціальний. У зв'язку з цим предмет соціології починає звужуватися і зводитися саме до вивчення соціальної сторони суспільного розвитку.
Першим соціологом, що дав вузьке трактування соціологічній науці, був Е.Дюркгейм. З його ім'ям пов'язаний перегляд соціології від науки, тотожної суспільствознавству, до науки, пов'язаної з вивченням соціальних явищ і соціальних відносин суспільного життя, тобто становлення соціології як самостійної науки, що стоїть у ряді інших суспільних наук - філософії, політології, історії і ін.
Об'єкт соціологічного пізнання надзвичайно складний - це соціальна реальність, її суспільні і особові структури. І пізнати закономірності цих структур в конкретних умовах місця і часу, механізми і форми використовування цих механізмів на користь суспільства і людини не менше складні, ніж відкрити закономірності ядерного синтезу і технічні форми їх використовування на користь людської цивілізації.
Об'єкт вивчення соціології - це суспільство, але суспільство вивчають і інші суспільні науки, причому кожна з них досліджує свій аспект цього складного феномена (правовий, економічний і ін. ). Соціологія в протилежність спеціальним наукам вивчає не ті або інші соціальні явища, окремі сторони або ряди суспільних явищ, а вивчає самі загальні родові їх властивості, які не вивчаються жодній з них. Не зменшуючи значення численних галузей обществознания, все ж таки слід підкреслити, що соціологія унікальна, вона здатна бачити світ як цілісну систему. Підхід соціології до вивчення суспільства відрізняється, отже, тим, що соціологія вивчає суспільство як цілісний організм; це наука про цілісність суспільних відносин, про цілісність соціальної системи. І щоб в цій системі не випав головний елемент - людина, особливу увагу соціологія надає життєдіяльності особи, груп, їх взаємодії. Причому соціологія вивчає не людину взагалі, а її конкретний світ - соціальне середовище, спільноти, в які вона включена, спосіб життя, соціальні зв'язки, соціальні дії.
Сучасна соціологія - ця безліч течій і наукових шкіл, які по-різному пояснюють предмет соціології і її роль.
Визначення предмету соціології вимагає, безумовно, обліку впливу культури, традицій, соціального запиту. Так, європейська культурна традиція позначилася на розвитку соціології як предметно-орієнтованою, а американська - як проблемно-орієнтованої. І в цьому плані європейські навчальні посібники для студентів - соціологів містять класичні розділи: «соціальна структура», «соціальні інститути», «соціальний процес» і ін. А ось американський підручник по соціології (під. ред. Смелзера) будується за іншим планом: основи соціальної нерівності в суспільстві (у сфері праці, расових відносин, взаємовідношення полови) інституційні і організаційні утворення і соціальні проблеми з ними зв'язані (робота, політичне життя, сім'я, релігія, наука і ін.).
Нам, мабуть, ближче європейська традиція, хоча заслуговує уваги акцент американської соціології на рішення актуальних соціальних проблем. Важливо уникнути лише сліпого копіювання, більше враховувати культурні і соціальні традиції свого народу і країни, бо те, що може бути актуальним для американського суспільства, навряд чи хвилює зараз наше, і, навпаки, у нас зараз соціальні запити диктують необхідність вивчення таких проблем, які навряд чи зрозумілі за рубежем.
З сказаного зрозуміло, що дати загальноприйняте визначення соціології складно, а тому, не заглиблюючись в теоретичні нетрі і дискусії, звернемося із цього приводу до роздумів Смелзера, який вважає, що соціологія, просто кажучи, - це спосіб вивчення людей. Отже, соціологію можна визначити, як наукове вивчення суспільства і суспільних відносин або як науку про суспільство і закономірності, що виявляються в суспільних явищах (П.Сорокин).
Закони і категорії соціології.
Основою вивчення соціальних відносин, тобто зведення індивідуального до соціального, може служити вивчення об'єктивного структури соціальних зв'язків і законів, що сформувалася. В суспільстві є нескінченна безліч різних соціальних зв'язків. Значна частина таких зв'язків носить випадковий і тимчасовий характер. Особливість соціології як науки полягає в тому, що соціальні зв'язки і відносини вивчаються на рівні соціальних законів і закономірностей.
Соціальний закон - цей вираз істотного, загального і необхідного зв'язку соціальних явищ і процесів, перш за все зв'язків соціальної діяльності людей або їх власних соціальних дій. Об'єктивність соціального закону полягає в тому, що нові покоління застають готові відносини, зв'язки, тенденції, що склалися без їх участі. Соціальний закон реалізується і утілюється в життя не взагалі, а в конкретній формі - в діяльності людей. А кожна окрема людина здійснює свою діяльність в конкретних умовах суспільства, в умовах конкретної соціально-політичної або виробничої діяльності; в цій системі він займає певне виробниче і соціальне положення.
У соціології існують загальні і специфічні закони. Загальні закони соціології - предмет вивчення філософії. Специфічні закони соціології вивчаються саме соціологією і складають її методологічну основу.
У соціології виділяють п'ять категорій соціальних законів:
·закони, констатуючі співіснування соціальних явищ. Згідно таким законам, якщо є явище А, то повинне бути і явище Б. Так індустріалізація і урбанізація суспільства визначають скорочення населення, зайнятого в сільському господарстві.
·закони, що встановлюють тенденції розвитку. Вони обумовлюють зміну структури соціального об'єкту, перехід від одного порядку взаємостосунків до іншої. Так, зміна характеру продуктивних сил вимагає зміни відносин виробництва.
·закони, що встановлюють зв'язок між соціальними явищами. Це закони функціональні, вони встановлюють зв'язок між основними елементами соціального об'єкту, що визначає характер функціонування (скорочення виробництва викликає зростання безробіття).
·закони, що фіксують причинний зв'язок між соціальними явищами. Найважливішою і необхідною умовою соціальної інтеграції виступає раціональне поєднання суспільних і особистих інтересів.
·закони, що затверджують можливість або вірогідність зв'язку між соціальними явищами. Рівень шлюборозлучних процесів в різних країнах підвищується і коливається разом з економічними циклами. Від економічного полягання в значній мірі залежить і крива суїциду.
Будь-який соціальний закон або тенденція, як вже наголошувалося, виявляється на практиці не взагалі, а в конкретній формі - в діяльності окремої людини, яка здійснює цю свою діяльність в конкретних умовах суспільства. Соціологія ж досліджує відносини соціальних спільнот, прошарків, осіб, що дозволяє не тільки виявляти форми прояву соціальних тенденцій в різних сферах суспільства, але і усувати дисфункціональні елементи в соціальному механізмі.
Функції соціології і методи соціального пізнання.
Соціологія як самостійна галузь знань реалізує всі властиві суспільній науці функції: теоретико-пізнавальну, критичну, описову, прогностичну, перетворюючу, інформаційну, світоглядну. Взагалі функції гуманітарних наук прийнято ділити на дві групи: гносеологічні, тобто пізнавальні і власне соціальні.
Гносеологічні функції виявляються в якнайповнішому і конкретному пізнанні тих або інших сторін соціального життя. Соціальні функції розкривають шляхи і способи їх оптимізації. Існують і діють функції тільки у взаємозв'язку і взаємодії.
Основна з гносеологічних функцій соціології - теоретико-пізнавальна, критична. Йдеться про оцінку пізнаваного світу з позицій інтересів особи. Реалізовуючи критичну функцію, соціологія більш диференційовано підходить до дійсності. З одного боку показує, що можна і потрібно зберегти, зміцнити, розвинути - же не все треба перебудовувати і замінювати. З другого боку, виявляє те, що дійсно вимагає радикальних перетворень. Теоретико-пізнавальна, критична функція, природно, полягає в тому, що соціологія накопичує знання, систематизує їх, прагне скласти якнайповнішу картину соціальних відносин і процесів в сучасному світі. До теоретико-пізнавальної функції соціології відносяться об'єктивні знання про основні соціальні проблеми розвитку сучасного суспільства. Що ж до прикладної соціології, то вона покликана забезпечити надійну інформацію про різні процеси, що відбуваються в різних соціальних сферах суспільства, а саме, про зміну соціальної структури сім'ї, національних відносин і т.п. Очевидно, що без конкретних знань про процеси, окремих соціальних спільнот, що відбуваються всередині, або об'єднань людей, неможливо забезпечити ефективне соціальне управління.
Описова функція соціології - це систематизація, опис досліджень у вигляді аналітичних записок, різного роду наукових звітів, статі, книг і т.п. В них є спроби відтворити ідеальну картину соціального об'єкту, його дії, взаємозв'язку і т.п. При дослідженні соціального об'єкту потрібна висока етична чистота і порядність ученого, тому що на основі даних, фактів і документів робляться практичні висновки і ухвалюються управлінські рішення. Ці матеріали є точкою відліку, джерелом порівняння для майбутніх поколінь людства.
Соціологія не тільки пізнає світ, вона дозволяє людині внести в нього свої корективи. Але людина повинна завжди пам'ятати, що перетворення суспільства - не самоціль. І перетворення потрібні лише тоді, коли відповідають потребам і цінностям людей, ведуть до поліпшення добробуту і суспільства, і людей. Як би не була хороша одержана соціологами соціальна інформація, вона автоматично не перетворюється на рішення, рекомендації, прогнози. Пізнавальна функція соціології знаходить продовження в прогностичній та перетворюючій функції.
Прогностична функція соціології - це видача соціальних прогнозів. Звичайно соціологічні дослідження завершуються утворенням короткострокового або довгострокового прогнозу об'єкту, що вивчається. Короткостроковий прогноз спирається на розкриту тенденцію розвитку соціального явища, а також на зафіксовану закономірність у відкритому чиннику, який визначально впливає на прогнозований об'єкт. Відкриття такого чинника складний вид наукового дослідження. Тому в соціологічній практиці частіше за все використовуються короткострокові прогнози. В сучасних умовах розвитку України, коли науковому обгрунтовуванню соціальних проблем надається велике значення, соціальний прогноз займає важливе місце в дослідженнях про розвиток соціального об'єкту. Коли соціолог вивчає реальну проблему і прагне виявити оптимальні шляхи її рішення, природно, він рухомий бажанням показати перспективу і кінцевий результат, який за нею стоїть. Отже, так чи інакше прогнозується хід розвитку соціального процесу.
Суть перетворюючої функції соціології в тому, що висновки, рекомендації, пропозиції соціолога, його оцінка полягання соціального об'єкту служить підставою для вироблення і ухвалення певних рішень. Вже всім ясно, що при реалізації крупних інженерних проектів потрібна не тільки техніка, економічні, але і соціально-економічні оновлення. Ось тут-то і згадують про соціальні процеси. Але соціологія лише наука, її функція - розробка практичних рекомендацій. Що ж до їх упровадження, реалізації - це прерогатива органів управління, конкретних керівників. Саме цим і пояснюється та обставина, що багато вельми цінних і корисних рекомендацій, розроблених соціологами по перетворенню сучасного суспільства, так і не знайшли на практиці реалізації. Більш того, нерідко органи управління поступають всупереч рекомендації учених, що приводить до важких наслідків в розвитку суспільства. Ширше і глибше розкрити основні напрями оновлення суспільства, виявити відхилення від загальноцивілізаційного розвитку, теоретично забезпечити успішне протікання процесу демократизації суспільного життя в Україні - одна з головних задач соціології. Ігнорування соціологічних рекомендацій пояснюється не стільки недостатньою кваліфікацією соціологічних кадрів (хоча і це має місце), скільки несформованої біля більшості управлінських кадрів потреби в соціологічному обгрунтуванні управлінських рішень.
Інформаційна функція соціології є процесом збору, систематизації і накопичення інформації, одержаної в результаті досліджень. Соціологічна інформація - самий оперативний вид соціальної інформації. В крупних соціологічних центрах вона концентрується в пам'яті ЕОМ. Нею можуть скористатися соціологи, керівники об'єктів, де проводилися дослідження. В установленому порядку інформацію одержують державні і інші управлінські і господарські установи.
Світоглядна функція соціології витікає з того, що соціологія об'єктивно бере участь в соціально-політичному житті суспільства і своїми дослідженнями сприяє прогресу суспільства. Світоглядна функція соціології виражається у використовуванні дійсно коректно вивірених кількісних даних фактів, які тільки і здатні в чому або переконати сучасну людину. Адже що таке ідеологія? Це один з рівнів суспільної свідомості, система ідей, що виражає інтереси, світогляд якого-небудь соціального шару, соціальної спільності. Історія свідчить, що у разі більшості соціальних революцій, реформ і реконструкцій, трансформацій саме соціологічні концепції того або іншого роду виступали ведучими в суспільному розвитку. Соціологічні погляди Дж.Локка зіграли важливу роль в революції 1686 року при встановленні ліберально-демократичного режиму в Англії, праці Вольтера, Руссо і інших енциклопедистів зіграли перетворюючу роль у Франції і т.п. Тривалий період ідеологія марксизму виступала провідним інтелектуальним напрямом в Росії. Расистська ідеологія стала основою нацистського путчу і третього рейху в Німеччині.
Метод в соціології - це спосіб побудови і обгрунтування соціологічного знання, сукупність прийомів, процедур і операцій емпіричного і теоретичного пізнання соціальної реальності. Метод включає певні правила, що забезпечують надійність і достовірність знання. Методи соціального пізнання можна розділити на загальні і конкретно - наукові. Загальними методами соціології є матеріалістична діалектика. Суть загальних методів соціології в тому, що економічний базис суспільства признається первинним. При вивченні соціальних процесів застосовуються такі принципи матеріалістичної діалектики: об'єктивність, історизм і системний підхід.
Принцип об'єктивності означає вивчення об'єктивних закономірностей, якими визначаються процеси соціального розвитку. Принцип історизму в соціології припускає вивчення соціальних проблем, інститутів, процесів у виникненні, становленні і розвитку. Історизм дає можливість витягнути уроки з минулого досвіду і самим розробити обгрунтовування сучасної соціальної політики. Системний підхід - це спосіб наукового пізнання і практичної діяльності, при якому окремі частини якого-небудь явища розглядаються в нерозривній єдності з цілою.
Крім того в соціології використовуються методи соціометрії, соціальної психології, методи статистики, чинника, латентно- структурного, коректувального аналізу і ін.
Структура соціології.
Структура будь-якої науки обумовлена тими задачами, які вона ставить, і тими функціями, які вона виконує в суспільстві. Структура соціології обумовлена тим, що соціологія вирішує наукові проблеми, пов'язані з формуванням знання про соціальну дійсність, описом, поясненням і розумінням процесів соціального розвитку. Концепції і теорії і утворюють теоретичну, фундаментальну соціологію. По-друге, соціологія вивчає проблеми, пов'язані з перетворенням дійсності, аналізом шляхів і засобів планомірної, цілеспрямованої дії на соціальні процеси. І це складає значення і мету прикладної соціології. Таким чином, залежно від цілей і задач, які стоять перед соціологією, а точніше перед соціологами, при проведенні соціологічних досліджень, розрізняють фундаментальну і прикладну соціологію.
Фундаментальна соціологія направлена на побудову і вдосконалення теорії і методів, на збагачення основ самої соціологічної науки, прикладна - на вивчення практичних питань перетворення соціального життя, на вироблення практичних рекомендацій.
Залежно від рівня отримання знань соціологічні дослідження підрозділяються на теоретичні і емпіричні. Теоретичні знання - знання універсальні, емпіричні - фактофіксуючі. Теоретичні знання спираються на емпіричні, але законом будь-якої науки завжди залишається переважання знання теоретичного над емпіричним. Теоретичні знання визначають зрештою прогрес будь-якої науки, а значить і соціології.
Емпіричні дослідження можуть бути фундаментальними і прикладними. Фундаментальні соціологічні дослідження ставлять цілі розвитку і вдосконалення наукових представників про предмет, що вивчається. Прикладні дослідження присвячуються дозволу якої-небудь конкретної соціологічної проблеми. Теоретична і прикладна соціологія, базуючись на конкретних соціологічних дослідженнях, не протистоять одна інший, а складають єдність, взаємне збагачення.
Вивчаючи ті або інші закономірності розвитку суспільства, теоретична соціологія може, проте, і не сформулювати те, яким чином в тих або інших умовах розвиваються різні соціальні спільності, соціальні інститути, соціальні процеси. Цим займаються спеціальні соціологічні теорії, або теорії «середнього рівня». Спеціальні соціологічні теорії - це окремі сфери соціологічного знання, які мають предметом дослідження відносно самостійні явища, специфічні підсистеми суспільного цілого і соціальних процесів. Спеціальні соціологічні теорії дають відповіді на актуальні проблеми сучасності.
Ідея розробки теорій середнього рівня і сам термін належить американському соціологу Р.Мертону. Хоча виникли вони значно раніше і висловлені в працях класиків соціології М.Вебера, Е.Дюркгейма і ін. Розвиток спеціальних соціологічних теорій в XX столітті пов'язаний з іменами найбільших соціологів К.Мангейма, Т.Адорно, Т.Парсонса, П.Лазарфельда і ін.
У сучасній соціології існує велика різноманітність спеціальних соціологічних теорій. Виділяють декілька груп соціально - психологічних теорій.
По-перше, спеціальні соціологічні теорії, що вивчають основні форми і види людської діяльності (соціологія праці, дозвілля, побуту тощо.). По-друге, соціальні теорії, що виникли на стику соціології і гуманітарних наук. Це - соціологія права, економічна соціологія, соціологія політики, соціологія культури, соціологія релігії і т.п. По-третє, теорії, що характеризують соціальну структуру суспільства. Це соціологічна теорія класів і соціальних груп, соціологія міста і села і т.п. По-четверте, спеціальні соціологічні теорії, які вивчають діяльність соціальних інститутів. Це соціологія управління, соціологія сім'ї, соціологія освіти, науки і т.п. По-п'яте, теорії поведінки, що відхиляється, і аномальних явищ.
Соціологія - наука багаторівнева, що представляє єдність абстрактних і конкретних форм, макро- і мікротеоретичних підходів, теоретичного і емпіричного знання.
Макросоціологічний рівень означає орієнтацію на аналіз соціальних структур, спільнот, великих соціальних груп прошарків, систем і процесів в них що відбуваються. Соціальна спільність, виступаюча об'єктом макросоціологічного аналізу, - це цивілізація і найкрупніші її утворення. Макросоциологчеській підхід не вимагає детального розгляду конкретних проблем і ситуацій, а націлений на комплексний обхват. Макросоціологічний підхід до явищ пов'язаний з суспільними світовими системами і їх взаємодією, з різними типами культур, з соціальними інститутами і суспільними структурами, з глобальними процесами. Макросоціологія вивчає великомасштабні явища держав, націй, класів тощо. Іншими словами, макросоціологія вивчає суспільство як цілісний організм.
На відміну від макро - мікросоціологія аналізує соціальні процеси в окремих сферах суспільного життя і соціальних спільнотах. Мікросоціологія звернена до соціальної поведінки, міжособового спілкування, мотивації дій і т.п. В центрі уваги мікросоціології - особа з своїми вчинками, мотивами і значеннями, що визначають взаємодії людей.
Спроби знайти коріння розмежування на мікро- і макрорівнях в соціології приводять до питання про співвідношення індивідуального і комунітарного почав в суспільному житті і, отже, еволюції форм соціальної організації в рамках всього людства. Аналіз західних і східних країн показує, що індивідуалістичні суспільства відрізняються від комунитарних перш за все тим, що в них соціальні норми відображають індивідуальну адаптацію до існуючої системи. В комунітарному суспільстві необхідність виживання показує появу колективної адаптації. Така протилежність вельми умовна, звичайно, бо подвійна (а може бути вся справа саме в цьому - подвійна) природа людського існування властива будь-якому соціальному порядку.
Відродження органістичної традиції (що бере початок, до речі, ще від Платона і Арістотеля) на початку XIX століття послужило відправною крапкою для нової соціальної науки - соціології і звідси відбувається макросоціологія, що фіксує увагу на типових зразках поведінки, даюча ключ до розуміння суспільства в цілому.
Розвиток соціології в рамках американської системи цінностей, заснованих на індивідуалізмі, породив мікросоціологію, мікрорівень. В цьому випадку соціолог стикається з реальними відносинами індивідів і їх поведінкою, предметом вивчення стають мотиви і стимули, які детермінують поведінку індивідів. Американська соціологія завжди тяжіла до досліджень мікросвіту - малих соціальних груп, соціальних прошарків, спільнот. Що стосується теорій макрорівня, то вони знайшли дорогу в американську соціологію через праці тих, хто приїхав з Європи (наприклад, П.Сорокин), або тих, хто в Європі вчився (Парсонс) або ж так чи інакше надихнув європейськими вчителями (Р.Міллс).
Ця різниця масштабів (макро- і мікрорівня) породила у деяких соціологів думку про те, що взагалі жодна соціальна теорія не може більш менш повно пояснити соціальні процеси. Мабуть ми підходимо до необхідності осмислити всю цілісність процесу суспільного життя, з'єднати об'єктиви мікроскопа і телескопа.
Роль соціології в житті суспільства.
Зростання ролі і значення соціології в сучасних умовах обумовлено рядом обставин:
.У світі відбуваються швидкі соціально-політичні зміни. Наша країна переживає період глибокого реформування всіх сторін суспільного життя. З цього витікає теоретична і практична значущість вивчення закономірностей розвитку суспільства як цілісного організму, механізму дії і взаємодії цих закономірностей.
.Наш час незаперечно свідчить про зростаючу роль і значення соціальних чинників і соціальної сфери суспільного життя. Реальність переконливо доводить, що ігнорування або недооцінка ролі і значення соціальних чинників і соціальних наслідків реформ, що проводяться, ставить під загрозу успіх проведення цих реформ.
.На величезній території пострадянського простору, у тому числі і в нашій країні, стоїть одна з найактуальніших і складних задач - формування цивільного суспільства. Без зрілого цивільного суспільства неможливий ні подальший процес демократизації суспільства, ні рішення економічних задач. Все це висуває на перший план дослідження соціального статусу особи і соціальних груп, проблем взаємодії особи, соціальних спільнот і суспільства в цілому, що і складає предмет соціології.
.Соціологічні дослідження, привертаючи увагу людей до важливих і актуальних проблем, допомагають осмислити процеси, що відбуваються в суспільстві, людям потрібні орієнтири, краще розуміння навколишніх умов, потрібна своєрідна «нитка Аріадни».
.Важливо наголосити і на етичному значенні соціологічної науки, її гуманістичне значення, бо соціологи, по суті, виступають представниками «соціальної медицини». Вони попереджають, діагностують і лікують суспільні недуги, а тому є носіями високій місії, пов'язаній з суспільним призначенням. Французький соціолог Е.Дюркгейм підкреслював, що соціологія не коштувала б і години праці, якщо б не дозволила поліпшити суспільство.
.На початку XXI сторіччя перед теоретичною соціологічною думкою (та і філософської) встала найважливіша задача - необхідність обгрунтовування моделі інформаційно - технологічної цивілізації, яка, по суті, формується на наших очах і надає величезну дію на полягання навколишнього природного і космічного середовища. А звідси витікає і необхідність знаходження шляхів рішення глобальних проблем людства, осмислення глибоких інтеграційних процесів в світовій спільноті, розуміння нових підходів до рішення сучасних етнічних процесів і ін. Принципове нове рішення в сучасній соціології і філософії одержує і проблема людини, його ціннісний - смислової орієнтації в сучасному світі. Проте перехід людства на якісно новий виток розвитку соціально, духовно, культурно - це в сучасних умовах поки лише реальна можливість виходу з кризи, але ще не дійсне полягання. Людство повинне усвідомити тривожну ситуацію через сучасні форми мислення, духовної культури в цілому і оволодіти наукою розумного управління і регулювання соціальними процесами в сучасному світі.
Питання для самоконтролю і обговорень
1.Коли і чому зародилася соціологія як наука?
.Які потреби суспільства зумовили формування соціології як окремої галузі знання?
3.Що вивчає соціологія?
.Що є об'єктом соціології?
.Яке місце в системі суспільних наук займає соціологія?
.Що загального між соціологією і політологією?
.Що загального біля соціології і історії? В чому їх відмінність?
.Які методи використовуються для соціального пізнання.
.Які рівні вивчення суспільства виділяються в соціології?
.Що означає макрорівень, макросоціологія?
.Що вивчається на мікрорівні, мікросоціологією?
.Які концепції і теорії пов'язані з вивченням суспільства на макрорівні?
.Які концепції і теорії вивчення суспільства функціонують на мікрорівні?
.Які функції виконує соціологія?
.Чим є система законів і категорій соціології?
.Яка структура соціології?
.Чим є теоретичні і емпіричні дослідження? В чому їх відмінність?
.Яке співвідношення фундаментальних і прикладних досліджень?
.Яка роль соціології в житті суспільства?
.Соціологічні дослідження тільки фіксують соціальні явища і процеси або можуть на них впливати?
.Якщо можуть, то яким чином?
сім'я особистість спадкоємність соціальний
Тема 2. МЕТОДИКА ТА МЕТОДИ СОЦІОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ
Типи і структура (етапи) соціологічного дослідження.
Соціологічні дослідження є важливим інструментом пізнання соціальної реальності, вони дозволяють «поставити діагноз» соціальним недугам, допомагають знайти шляхи лікування. Історичне коріння прикладної соціології сходить ще до А. де Токвіля і Е.Дюркгейма. А в 1895р. в американській соціології Смолл виказав ідею про необхідність прикладних робіт, які одержали розвиток в рамках школи Чікаго. Нині прикладні емпіричні дослідження найбільший розвиток одержали в США. Більше 30% від загального числа соціологів (а це майже 7 тис. вчених) трудяться в області прикладної соціології.
Від чого ж залежить ефективність соціологічних досліджень?
Теоретична значущість і практична результативність соціологічних досліджень залежить від ряда чинників: по-перше, від рівня теоретичної підготовленості соціолога, його ерудиції, широти мислення, загальної культури, по-друге, від його професійної майстерності, а точніше, від досконалого володіння методами соціологічного дослідження, і, по-третє, від громадянської відповідальності, бо, якщо соціолог, керуючись матеріальними міркуваннями, виконує чиєсь політичне замовлення, то результати дослідження не відображатимуть реальність, а значить не служитимуть ні науці, ні науковому управлінню соціально-політичними процесами.
Конкретно-соціологічні дослідження викликані до життя потребами соціальної практики. Вони надають суб'єкту наукового управління найзмістовнішу інформацію про об'єкт управління. В науковому управлінні соціальними процесами конкретно-соціологічні дослідження виконують дві функції: пізнавальну і управлінську.
Сутність пізнавальної функції полягає в описі, поясненні, прогнозуванні, а сутність управлінської - у формулюванні конкретних цілей, визначенні програм, а також виробленні рекомендацій по коректуванню ухвалених рішень в процесі їх реалізації.
У сучасних умовах існує три типи соціологічних досліджень: розвідувальний, описовий і експериментальний.
Розвідувальне дослідження проводиться в тому випадку, якщо про об'єкт є найсмутніше уявлення і соціолог поки не може висунути ніякої гіпотези. /Наприклад, керівник підприємства бажає знати, як «поведуться працівники», якщо підприємство з державного буде перетворено в акціонерне/. Розвідувальне дослідження включає наступні основні стадії:
а) вивчення наявної літератури
б) бесіди з компетентними особами, а саме з фахівцями, що працюють над аналогічними проблемами, і практиками, зайнятими в сфері, що вивчається. Слід зазначити і важливість бесід з новачками, що працюють на підприємстві, які гостро помічають особливості виробництва і відносин, що часто непомітні для «старожилів»;
в) вивчення документальних відомостей.
Завершальний етап цього типу дослідження - чітке формулювання проблеми, визначення цілей, задач дослідження, формулювання основної гіпотези.
Описовий тип соціологічного дослідження є систематизованим кількісно-якісним описом об'єкту. Наприклад, керівник у принципі знає, які особливості проведення дисциплінарної практики, але його цікавлять причини порушень дисципліни в якому-небудь конкретному колективі, склад порушників, можливості виникнення конфліктних ситуацій і т.п.
Таке дослідження закінчується класифікацією емпіричних даних, що відносяться до структури об'єкту.
Експериментальне дослідження з'ясовує причинно-наслідкові зв'язки і залежності в розвитку тих або інших соціальних процесів, сприяє виробленню стратегії. Якщо описове дослідження відповідає на питання «що?», тобто що є досліджуваним об'єктом, то експериментальне дослідження відповідає на питання «чому?», тобто чому так чи інакше протікають соціальні процеси.
У реальній практиці соціологічних досліджень рідкісно буває так, щоб один з трьох описаних варіантів здійснювався в чистому вигляді. Частіше всього в одному дослідженні поєднуються всі три типи дослідження.
У області прикладної соціології розрізняють наступні типи соціологічних досліджень.
. Пілотажне дослідження, мета якого - перевірка якості інструменту для збору первинної соціологічної інформації, процедур і методів організації масового польового дослідження. При цьому з'ясовується міра втрат і спотворень інформації з - за різного мовного, психологічного і ін. бар'єрів.
. Польове дослідження означає безпосереднє і всебічне вивчення соціального об'єкту в нормальних, природних умовах.
.Панельне дослідження є видом повторного соціологічного дослідження, яке припускає вивчення одного і того ж соціального об'єкту з певним тимчасовим інтервалом за однією і тією ж програмою і методикою. Задача такого дослідження - виявлення тенденції і динаміки розвитку соціального процесу.
. Лонгитюдноє дослідження - це вид повторного дослідження в психології і соціології, при якому ведеться тривалий періодичний нагляд за одними і тими ж особами або соціальними об'єктами. Застосовується при аналізі проблем життєвого циклу людини, для вивчення динаміки шлюбних пар і ін.
.Порівняльне дослідження передбачає зіставлення інформації, одержаної : а) в різні періоди історичного розвитку, б) в різних соціологічних підсистемах, в) різними авторами, г) різними методами збору або вимірювання даних.
Структурно процес соціологічного дослідження розпадається на три етапи.
.Розробка програми дослідження.
.Збір емпіричного матеріалу.
.Обробка /статистична, математична/ даних, аналіз результатів дослідження, вироблення рекомендацій.
Програма соціологічного дослідження.
Програма соціологічного дослідження - це науковий документ, який містить методологічні і процедурні основи дослідження соціального об'єкту. Соціологічне дослідження починається з розробки програми і плану аналізу обстежуваного об'єкту. Від ступеня наукового обгрунтовання і рівня організаційно-технічного оформлення цих документів в значній мірі залежить результативність досліджень, що проводяться. Недаремно соціологи вважають, що розробка докладно аргументованої програми вимагає не менше половини інтелектуальних витрат дослідження.
Відповідно до призначення програма соціологічного дослідження виконує три функції: методологічну, методичну і організаційну.
Методологічна функція соціологічних досліджень, що проводяться, полягає у визначенні наукової проблеми, для вирішення якої проводяться соціологічні дослідження, формулювання мети і задач дослідження, фіксація початкових уявлень про об'єкт, встановлення відношення дослідження до раніше виконаних або паралельно виконуваних досліджень по аналогічній проблемі.
Методична функція програми полягає в тому, що в програмі розробляється загальний логічний план дослідження, на основі якого здійснюється цикл дослідження: теорія - факт - теорія. Методична функція показує, як використовуються ті або інші способи збору і аналізу інформації, дозволяє розробити процедуру дослідження, провести порівняльний аналіз одержаних результатів аналогічних досліджень.
Організаційна функція забезпечує розробку чіткої системи розподілу праці між членами дослідницького колективу, встановлення контролю за ходом процесу дослідження.
Аналіз вже цього першого, причому найважливішого, етапу дослідження (розробка програми) вимагає, перш за все, відповіді на питання, чому виникає необхідність проведення соціологічних досліджень? Безпосереднім приводом для проведення соціологічних досліджень може служити виникла суперечність в розвитку соціальної системи між її підсистемами або окремими елементами підсистем. Ось такого роду суперечності і складають сутність проблеми. А оскільки реального суспільного життя без суперечностей не буває і вирішити їх раз і назавжди неможливо (життя завжди підкине нові суперечності), то конкретних приводів для проведення соціологічних досліджень завжди достатньо.
Наукова проблема більш менш точно відображає проблемну соціологічну ситуацію, тобто та суперечність, яка виникає в процесі функціонування і розвитку соціальних систем. Розв'язати наукову проблему - значить одержати нове знання або створити концептуальну схему, яка дозволить пояснити, зрозуміти те або інше соціальне явище.
Програма повинна чітко відповідати на питання: на рішення якої проблеми і на отримання якого результату орієнтується дане дослідження.
Спрямовуюча дія початкових теоретичних положень в соціологічному дослідженні виявляється в постановці цілей і задач дослідження. Мета дослідження - це пізнання соціологом властивостей, зв'язків і відносин вибраного об'єкту. Задача соціологічного дослідження - сукупність конкретних цільових установок, направлених на аналіз і рішення проблеми.
Сформулювавши проблему, визначивши цілі і задачі дослідження, соціолог вибирає об'єкт дослідження. Об'єкт соціологічного дослідження - це явище або процес. Як об'єкт виступає сфера соціальної дійсності, діяльність людей і самі люди. Необхідно, щоб змістом проблеми, тобто об'єктом виступали носії суперечності, а саме - люди. Правильне визначення об'єкту, предмету соціологічного дослідження багато в чому визначає його результативність.
Тому одна з головних задач початкового етапу соціологічного дослідження полягає в тому, щоб дати гіпотетичний розгорнений опис соціального об'єкту як системи, тобто описати його з позицій системного аналізу. Це означає попередню - здійснювану на початку дослідження - фіксацію певних елементів і зв'язків, характерних для об'єкту, що вивчається. Соціальний об'єкт розглядається з двох сторін: як частина цілого і як ціле, складається з частин.
Спираючись на системний аналіз, соціолог в думках розчленовує об'єкт дослідження, виділяє його елементи, зовнішні і внутрішні зв'язки, його структуру і висуває припущення про механізми його функціонування і розвитку.
Велике значення має розробка понятійного апарату, тобто мови дослідження. Важливо, щоб дослідники чітко і ясно уявляли собі зміст, значення тих понять, термінів, з якими вони працюють, щоб поняття уживалися однозначно, щоб не було різного тлумачення одного і того ж поняття, щоб не опинитися в положенні будівників Вавілонської башти. Інтерпретація понять соціологічного дослідження - процедура тлумачення, уточнення значення понять, що становлять концептуальну схему дослідження. В соціологічному дослідженні існує три основні види інтерпретацій: теоретична, емпірична, операційна, за допомогою якої забезпечується зв'язок між теоретичним і емпіричним рівнем аналізу процесів, зв'язок теоретичних положень з реально спостережуваними фактами дійсності.
Визначивши проблему, соціолог намагається пояснити старими знаннями і досвідом те, що ще повністю не пізнане. Але для повного вирішення проблеми цього недостатньо. Тоді на основі наявних знань формулюється гіпотеза.
Гіпотеза в соціологічному дослідженні - наукове припущення про структуру соціальних об'єктів, про характер і сутність зв'язків між соціальними явищами, про механізм функціонування елементів цих об'єктів.
Процес встановлення істинності або помилковості гіпотези є процес її емпіричного обгрунтування, її перевірки в ході соціологічного дослідження. В результаті такого дослідження гіпотези або спростовуються, або підтверджуються і стають положеннями теорії, істинність яких вже доведена.
Якщо виявиться, що всі виведені з гіпотези наслідки істинні, це говорить про певний ступінь істинності самої гіпотези і може служити підставою для її ухвалення. Якщо ж встановлено, що виведені наслідки помилкові, що вони не відповідають даним, одержаним в дослідженні, то гіпотеза спростовується. В цьому випадку вона повинна бути або знехтувана, або переформульована.
Таким чином, роль гіпотези в соціології, як і будь-якому науковому дослідженні, надзвичайно велика. Соціологи часто повторюють вираз Д. Менделєєва, який говорив, що краще триматися такої гіпотези, яка з часом виявиться помилковою, ніж ніякої.
Роль гіпотези полягає перш за все в тому, що досвід науки, суспільної практики, досвід дослідника (включаючи і інтуїцію) служить свого роду «пусковим» механізмом для переходу до важливих емпіричних процедур, покликаних дати нове знання про об'єкт. Відомий соціолог Макс Р.Коен якось жартома підмітив: гіпотези виникають у людей, які думають.
У процесі дослідження може виникнути питання, а чи варто проводити дослідження, якщо стверджуване в гіпотезі і без того ясне? Відповідь може бути тільки однозначною: так, варто, бо буденна свідомість не може дати обгрунтовану відповідь на багато питань. Буденна свідомість (ця капризна пані з претензіями, за словами Плеханова) бере тільки те, що лежить на поверхні.
Як вже наголошувалося, програма дослідження включає як методологічну частину (про це йшла мова вище), так і процедурну або методичну.
Методична частина програми організовує методичний інструментарій дослідження - методи збору, обробки і аналізу соціальної інформації. Формулюючи гіпотезу, соціолог повинен одночасно визначити, як, спираючись на гіпотезу, зібрати матеріал, його обробити і проаналізувати.
Методи збору емпіричного матеріалу.
Після розробки програми другим етапом в процесі соціологічного дослідження є збір емпіричного матеріалу, іншими словами, проведення самих емпіричних досліджень. В соціології виділяють чотири основні методи збору емпіричного матеріалу:
аналіз документів
спостереження
опитування
соціологічний експеримент.
а) Аналіз документів і спостереження як методи збору емпіричного матеріалу.
У соціології під документом розуміють спеціально створений людиною предмет, призначений для передачі інформації. За способами фіксації інформації розрізняють документи рукописні і друкарські, записи на кіно- і фотоплівці, на магнітній стрічці, електронних носіях. Залежно від статусу джерела виділяють офіційні і неофіційні документи.
До офіційних документів відносять: урядові матеріали, ухвали, заяви, комюніке, стенограми офіційних засідань, архіви, ділову кореспонденцію, протоколи судових органів і прокуратури, фінансову звітність.
Неофіційні документи можуть бути представлені численними особистими матеріалами, а також залишені приватними особами безособові документи (статистичні повідомлення і ін.). Такими документами також є мемуари, спогади. Чи достовірні вони? Міра їх достовірності, безумовно, набагато нижче за офіційні документи, але при «перехресному» зіставленні багатьох документів, вони можуть давати надзвичайно цікаву інформацію цілком достовірного характеру .
Особливу групу документів утворюють численні матеріали засобів масової інформації.
Спостереження як метод збору емпіричного матеріалу відрізняється тим, що існує зв'язок спостерігача з об'єктом вивчення. А з цього неминуче слідує включення елементів емоційного, суб'єктивного характеру. Неможливо знаходитися, що називається, усередині якої-небудь соціальної групи і бути абсолютно неупередженим.
Розрізняють спостереження просте і включене. В першому випадку соціолог тільки спостерігає за подіями, явищами, процесами, що відбуваються. Але такий нагляд не дозволяє осмислити механізм соціальних дій, побачити те, що відбувається, кажучи театральними термінами, за кулісами.
Тому соціологу деколи доводиться «проникати» в соціальну групу під виглядом співробітника, звичного працівника, що дозволяє глибоко вивчити, осмислити причинно-наслідкові зв'язки процесів, подій, явищ і т.д., що відбуваються Адже навіть зрозуміти менталітет того або іншого народу не можна, не проживши певного часу серед цього народу, не спілкуючись з різними його прошарками і стратами.
б) Опитуванняування як метод збору емпіричного матеріалу.
Метод опитуванняування, заснований на вибірці виявляється вельми ефективним і економічним, дозволяючи по порівняно невеликим сукупностям опитуванняаних судити про перебіг і тенденції розвитку соціальних процесів. Майже 90% соціологічних даних одержують за допомогою опитуванняування. Зі всіх методів збору емпіричного матеріалу цей відрізняється найбільшою широтою обхвату.
У соціології розрізняють два види опитуванняу: інтерв'ю і анкетування, які залежно від ряду ознак підрозділяються на суцільні і вибіркові, індивідуальні і групові, масові і експертні, очні і заочні, одноразові і багаторазові, стандартизовані і нестандартизовані.
Специфіка опитуванняувальних методів полягає в тому, що в них з логічної точки зору реалізується система «питання - відповідь», з якісною подальшою і кількісною обробкою одержаних відповідей. При ряду загальних ознак вказані методи мають і свої відмітні характеристики. Розглянемо їх більш детально.
Анкетне опитуванняування .
Проведення анкетного опитуванняування здійснюється в три етапи:
) підготовчий етап включає розробку програми опитуванняування, складання плану і мережного графіка робіт, проектування інструментарію, його пілотажну перевірку, розмноження інструментарію, складання інструкцій для анкетера, респондента і інших осіб, що беруть участь в опитуванняі, підбір і підготовку інтерв'юєрів, анкетерів, рішення організаційних проблем;
)оперативний етап - це сам процес анкетування, що має свої власні стадії поетапного здійснення;
)укладаючий етап - означає обробку одержаної інформації.
Основним засобом комунікації при проведенні опитуванняування є анкета.
Анкета - це опитуванняний лист, який розробляється на основі дослідницької програми і заповнюється опитуванняуваним за певними правилами. Як складання анкети, так і способи роботи з нею мають свої методичні прийоми і характеристики, дотримання яких є необхідною умовою успішної реалізації цього методу, націленого на отримання достовірної інформації.
Кожне конкретне соціологічне дослідження вимагає створення особливої анкети, але всі вони мають загальну структуру. Будь-яка анкета включає три основні частини:
)ввідну
)змістовну (основну) частину
)завершальну (паспортичку).
У введенні указується, хто проводить дослідження, його мета і задачі, спосіб заповнення анкети, підкреслюється анонімний характер її заповнення, а також виражається подяка за участь в анкетуванні. До ввідної частини примикає і інструкція по заповненню анкети. Паспортичка (демографічна частина) містить в собі відомості про респонденти з метою перевірки надійності інформації. Це питання, що стосуються статі, віку, освіти, місця проживання, соціального положення, стажу роботи респондента і т.д.
Особливе значення має складання основної частини анкети, оскільки від цього багато в чому залежить успіх дослідження, що проводиться. Зміст анкети (характер і види питань, що ставляться, порядок їх розміщення, формалізація передбачуваних відповідей) визначається прагненням одержати найдостовірнішу інформацію про об'єкт, що вивчається. Для цього необхідно добре орієнтуватися в тій системі питань, на базі яких формується змістовна частина анкети. Формулювання питань - найскладніший етап складання анкети.
За змістом питання можна поділити на:
Питання про факти. Метою цих питань є отримання інформації про соціальні явища, про перебування справ на виробництві, про поведінку оточуючих. Вони можуть торкатися і особи самого респондента, коли він заповнює дані паспортички, а також нести інформацію про його дії, вчинки або їх наслідки.
Питання про знання. Їх мета полягає в розкритті того, що знає і що може висловити респондент. Як правило, це питання екзаменаційного типу, що мають на меті виявити рівень інформованості респондента і його знання в певній області. Такі питання можуть містити завдання, експериментальні і ігрові ситуації, рішення яких вимагає від опитуванняуваного використовування певних навиків, знання конкретних фактів, подій, імен.
Питання про думку. Ці питання направлені на фіксацію фактів, побажань, очікувань, планів на майбутнє і можуть торкатися будь-яких проблем і особи самого респондента. Відповіддю в цьому випадку виступають оцінні думки, засновані на індивідуальних уявленнях. Через думки виявляється відношення людини до тих або інших подій.
Питання про мотиви. Ці питання покликані виявити суб'єктивне уявлення людини про мотиви своєї діяльності. Одне питання про мотиви не може дати справжню картину мотивації діяльності, для цього необхідний цілий комплекс подібних питань.
По своїй логічній природі питання підрозділяються на:
Основні питання. На основі відповідей на ці питання будуються висновки про явище, що вивчається, вони складають велику частину анкети.
Питання - фільтри. Ці питання створюються для відсіву некомпетентних осіб при опитуванняі з проблеми, що вивчається, або ж з метою виділення частини респондентів зі всього масиву за певною ознакою.
Контрольні питання. Служать для перевірки стійкості, правдивості і несуперечності відповідей, визначення їх щирості і достовірності.
Навідні питання надають допомогу респонденту в правильному осмисленні основного питання, допомагають дати більш точну відповідь.
По своїй психологічній функції, що визначає відношення респондента до самого факту анкетування і до тих питань, на які йому належить відповісти, питання діляться на:
Контактні питання служать для встановлення контакту з респондентом. Їх мета - створити інтерес до дослідження, спонукати взяти в ньому участь. Як правило, це перший або одне з перших питань анкети, який формою повинен бути вельми простим і торкатися самого респондента, як би настроювати його на зацікавлену участь в анкетуванні. Як контактні питання часто використовують питання чисто подієвого характеру. Головна ж функція цього виду питань - полегшення взаємодії з респондентом під час опитуванняу, спонука його до якнайповнішого і щирого представлення своєї думки по суті досліджуваної проблеми.
Буферні питання. Метою цього виду питань є перемикання уваги при переході від одного тематичного блоку до іншого, причому часто цей вид питання представляє не тільки власне питання, але і оповідну преамбулу до нього, де дослідник пояснює логіку думки, створюючи цим симетрію спілкування: респонденту конкретно пропонується перемкнутися з однієї проблеми на іншу і пояснюється, для чого це необхідно зробити, йому пропонується подумати, знов загострити увагу, перемкнутися. Питання цього вигляду як правило, починаються із загальної формули: «Як ви думаєте?» - і далі йде опис нової проблеми.
Прямі питання направлені на вираз відношення респондента з приводу аналізованої проблеми, їх оцінку з його власної позиції.
Непрямі питання. При відповіді на ці питання респондент відповідає від імені групи, колективу, в безособовій формі, що дозволяє йому як би приховати свою власну позицію і усилити критичний акцент своїх висловів. Крім того, непрямі питання задаються і тоді, коли прямі питання не цілком зручно ставити або є пропозиція, що на них не буде одержана щира відповідь, це ситуації, що стосуються приватних, інтимних сторін життя людей або їх відношення до влади, до свого безпосереднього начальника і т.д.
По характеру відповідей на непрямі питання вони підрозділяються на наступні види:
Відкриті питання припускають оригінальну оповідну відповідь у вигляді слова, пропозиції або декількох пропозицій. Формально ці питання виділяються тим, що за ними слідує декілька порожніх рядків, які і слід заповнити. Одержана відповідь при цьому носить природний характер, дає максимум інформації по темі дослідження, що є вельми важливим для соціолога. Проте виникають складнощі, пов'язані з обробкою одержаних відповідей, їх кодуванням, що неминуче приводить до істотного обмеження використовування ЕОМ.
Питання, що напівзакривають. Тут разом з набором певних варіантів відповідей в ситуації неможливості вибрати відповідний варіант із запропонованого переліку респонденту надається можливість виказати свою думку по обговорюваній проблемі у вільній формі, тобто з'єднуються ознаки відвертості і закритості.
Шкальні питання. Відповідь на ці питання дається у вигляді шкали, в якій необхідно наголосити на тому або іншому показнику.
Питання - меню. Тут респонденту пропонується вибрати будь-яке поєднання варіантів пропонованих відповідей.
Альтернативні питання припускають відповіді за принципом «так - ні», носять взаємовиключний характер. При цьому запропонований перелік альтернатив повинен бути повністю вичерпним, а самі альтернативи повинні бути перемішані без зсуву в яку-небудь сторону, тобто урівноважені.
Сама ж послідовність питань може бути сформована або методом воронки (компоновка питань від найпростіших до найскладніших), або визначена методом постадийного розгортання питань. При цьому необхідно пам'ятати, що у будь-якому випадку кількість питань в анкеті лімітована. Практика показує, що анкета, що вимагає для заповнення більше 45 хвилин, несе в собі більше випадкової або недостатньої інформації. Тому оптимальним вважається час заповнення анкети протягом 35-45 хвилин (чому відповідає 25-30 питань по темі дослідження).
Складання анкети припускає її перевірку, апробацію, уточнення. Для оцінки якості анкети проводиться пілотажне дослідження. В ході нього здійснюється перевірка змісту анкети, формулювань і послідовності питань, варіантів відповідей і т.п. Пілотаж проводиться на мікро вибірці (до 100 чоловік) досвідченим соціологом у формі інтерв'ю з фіксацією відповідей респондента, його реакцій на зміст питань, їх розуміння і сприйняття, а також з обов'язковою фіксацією часу, що затрачує на опитування. Все це дозволяє виявити недоліки інструментарію, відкоректувати їх і адаптувати анкету до масової роботи. Пілотажне дослідження по вдосконаленню соціологічного інструментарію - необхідний етап дослідження, оскільки врахувати всі нюанси і варіанти в процесі кабінетної роботи просто неможливо.
За способом розповсюдження анкет опитування підрозділяються на:
роздаточні (анкетне опитування, при якому анкетер особисто вручає анкету і або чекає, поки вона заповнюється, і тут же одержує її - очний роздаточний опитування, або одержує заповнену анкету через декілька днів - заочний роздаточне опитування;
поштові (анкета по попередній згоді висилається і виходить через пошту);
пресові (анкета пропонується читачу через друкарський орган)
інтернет
За рівнем компетентності респондентів розрізняють:
масове опитування (думка неспеціаліста по тій або іншій темі)
масовий опитування в співпраці з дослідником (припускає інформаційну допомогу респонденту з боку анкетера в осмисленні аналізованої ситуації)
симптоматичне опитування (достатньо знання респондентом загальної інформації без глибокого осмислення задач і цілей дослідження)
експертне опитування (опитування фахівців з аналізованої проблеми).
Після збору анкет починається їх обробка і аналіз даних.
З проведеного аналізу виходить, що метод анкетного опитування є найважливішим методом збору первинної інформації в соціологічному дослідженні.
Інтерв'ю.
Проте при всій важливості анкетного методу він, проте, потребує відповідного коректування і доповнення з боку інших методів, що використовуються в соціології. Таке доповнення здійснюється перш за все, з боку другого різновиду опитування, яким є соціологічне інтерв'ю.
Соціологічне інтерв'ю має широкий спектр вживання, його використовують на підготовчій стадії дослідження при проведенні пілотажного дослідження з метою коректування, відпрацювання соціологічного інструментарію, як самостійний метод дослідження (сьогодні один з основних) і як спосіб контролю надійності інформації, одержаної іншими способами соціологічного дослідження.
Інтерв'ю - це найгнучкіший метод збору соціологічної інформації, що припускає проведення бесіди, заснованої на безпосередньому, особистому контакті соціолога і респондента.
Інтерв'ювання в порівнянні з анкетуванням має свою специфіку. Головна відмінність полягає в способі спілкування соціолога і респондента. При проведенні анкетування воно повністю опосередковано анкетою: анкетер пасивний, зміст і значення питань інтерпретуються самим респондентом відповідно до тих уявлень і переконань, які склалися у нього по суті обговорюваної проблеми. Респондент самостійно формулює свою відповідь і фіксує його в анкеті. При проведенні ж соціологічного інтерв'ю контакт між соціологом-інтерв'юєром і опитуваним здійснюється безпосередньо, інтерв'юєр організовує інтерв'ю, ставить питання, веде бесіду, спрямовує її, фіксує одержані відповіді. Інтерв'юєр може пояснити формулювання питань, що ставляться, у разі нерозуміння їх респондентом. А також уточнити точку зору респондента, просити у нього додаткової інформації з метою адекватного, точного представлення її в опитувальному листі (що неможливе при анкетуванні).
При цьому слід мати зважаючи на, що для отримання одного і того ж об'єму інформації при інтерв'ю затрачуватиме набагато більше час, ніж при анкетному методі. Проблематичним стає забезпечення анонімності бесіди.
За ступенем формалізації можна виділити декілька видів інтерв'ю.
Нестандартизоване інтерв'ю. Воно припускає відсутність жорсткої деталізації поведінки соціолога і респондента під час інтерв'ю. Соціологом розробляється опитувальний лист для інтерв'ю і його план, що передбачає певну послідовність і формулювання питань у відкритій формі. Інтерв'юєр ставить питання строго відповідно до опитувального листа, а респондент дає відповідь у вільній формі, яка в точності фіксується інтерв'юєром. Даний вид інтерв'ю складний і для респондента, і для інтерв'юєра. Складна і подальша обробка, і кодування матеріалів. Цим обумовлено його нечасте вживання на практиці.
Стандартизоване інтерв'ю. Передбачає бесіду по жорстко фіксованому опитувальному листі, де так само чітко представлені і варіанти відповідей на поставлене питання. В стандартному інтерв'ю звичайно переважають закриті питання. В даному випадку інтерв'юєр по пам'яті в строго певній послідовності ставить питання респонденту, а одержані від респондента відповіді ідентифікує з одним із запропонованих варіантів відповідей на питання в опитувальному листі. Складність полягає в неможливості задати респонденту велику кількість питань.
Напівстандартизоване інтерв'ю припускає поєднання в собі особливостей стандартизованого і нестандартизованого інтерв'ю.
По інших підставах види інтерв'ю в основній своїй частині співпадають з тими, про які мовилося при аналізі анкетного опитування.
Проведення інтерв'ю вимагає організаційної підготовки, що припускає вибір місця і часу інтерв'ювання. Місце проведення інтерв'ю визначається специфікою предмету дослідження. У будь-якому випадку обстановка, в якій проводиться інтерв'ю, повинна бути спокійною і конфіденційною, тобто без присутності сторонніх осіб в слушний для респондента час. Запис завжди ведеться або інтерв'юєром, або на плівку.
Робота ж самого інтерв'юєра припускає здійснення наступних задач:
налагоджування контакту з респондентами
правильна постановка питань інтерв'ю
правильна фіксація відповідей.
Взагалі ефект такої форми роботи в значній мірі залежить від особи інтерв'юєра, його комунікабельності, уміння викликати до себе прихильність співбесідника, уміння слухати респондента, тактовно спрямовувати бесіду в певне русло і т.д. і т.п.
в) Експеримент як метод збору емпіричного матеріалу.
Метод експерименту - один з найскладніших в соціологічному дослідженні і тому що рідко використовуються. Експерименти бувають педагогічні, соціально-психологічні, економічні і ін.
Прикладом соціопедагогічного експерименту може служити експеримент, проведений в кінці 80-х років в ОДЕУ. Була сформульована проблема «Які найефективніші шляхи і засоби вивчення гуманітарних наук?». Висунута гіпотеза: «Найефективнішим засобом вивчення гуманітарних наук є евристичні, активні методи навчання». Підібрано приблизно два рівнозначні лекційні потоки (і відповідно семінарські групи): по соціальних параметрах, по успішності і ін.
На одному потоці викладання велося в звичному догматичному ключі, розрахованому на запам'ятовування, на заучування, на репродуктивне відтворювання одержаної інформації. На іншому викладач виступав не з монологом перед студентами, а прагнув збудити їх думку, підключав до власних роздумів. Намагався зробити їх співучасниками народження думки і т.д., тобто використовував найрізноманітніші активні, евристичні, проблемні методи навчання. Після завершення вивчення курсу тієї або іншої дисципліни знімалася соціологічна інформація, робився «соціологічний зріз» шляхом опитування, щоб з'ясувати, на якому лекційному потоці результативність вивчення дисципліни виявилася вище, при якому методі навчання мав місце розвиток аналітичного мислення студентів, вироблялося уміння самостійно мислити, формувалася чітка ціннісно-нормативна система.
Цей експеримент проводився протягом п'яти років у міру вивчення всіх гуманітарних наук. Результати переконливо показали, що саме активні, евристичні, проблемні методи навчання в найбільшій мірі сприяють розвитку самостійного аналітичного мислення, широті кругозору, творчого потенціалу особи.
Вибірка і обробка даних.
Після визначення дослідницької стратегії складається план вибірки, який є комплексом принципів і процедурою формування обстежуваної (вибіркової) сукупності. В соціології добре відомо, що у разі правильної вибірки (це 10-12% обстежуваного об'єкту, тобто всієї генеральної сукупності) можна одержати цілком достовірні дані. На практиці при проведенні конкретних соціологічних досліджень звичайно так і поступають.
При здійсненні вибірки частину даних, що мають істотне значення, необхідно враховувати обов'язково. Наприклад, коли досліджується яка-небудь соціальна проблема даного населеного пункту, облік таких показників, як склад населення по віку, сукупному доходу і ін. - обов'язковий. А ось такі дані, як колір волосся або поверх в будинку - ніякого значення не мають. Вибірка буває систематична і випадкова.
Вибірка може бути сформована за допомогою різних способів сегментації сукупності, що вивчається. Окрім одиниць, що відображають саму вибірку, розрізняють одиниці відбору (наприклад, підприємство, цех, двір, сім'я) і одиниці нагляду, опитування, обстеження. Критерієм оцінки якості вибірки є її репрезентативність. Репрезентативність означає здатність вибірки відображати характеристики сукупності, що вивчається (генеральної). Відмінність між характеристикою вибіркової і генеральної сукупностей називають помилкою репрезентативності. Досягнення репрезентативності вимагає повного знання структури генеральної сукупності і чіткої постановки цілей її опису, ретельної організації дослідження.
У результаті польового дослідження соціолог одержує первинний матеріал. Первинний матеріал - це маса даних, одержаних за допомогою методів збору емпіричного матеріалу. Первинна обробка упорядковує, класифікує емпіричний матеріал. Після первинного обрахування за допомогою математичних методів важливу інформацію про причинно-наслідкові зв'язки можна одержати, прослідивши залежність змістовної сторони анкети від ряду об'єктивних даних (стать, вік, соціальне положення і т.д.).
Підсумки дослідження оформляються у вигляді звіту, який є певною формою підведення підсумків емпіричного соціологічного дослідження. Він містить в собі опис всіх розділів програми дослідження, виклад теорій і методів, що використовуються, а також опис і пояснення одержаних даних.
Завершальний етап прикладних соціологічних досліджень є розробкою практичних рекомендацій. Це вимагає особливого знання, припускає вироблення процедур упровадження соціальних нововведень. В цьому відношенні правомірна паралель з типовими прийомами упровадження нововведень в промисловості - «ноу-хау». Відмінність між інформацією і рішенням служить основою виділення особливого різновиду соціологічних досліджень - інноваційних розробок, орієнтованих на проектування і упровадження нововведень.
Що ж до характеру соціологічних рекомендацій, то при цьому цікаво звернути увагу на широко відомий, став майже фольклорним, приклад рішення проблеми ліфтового обслуговування. Було варто тільки повісити на стіні ліфтового холу дзеркало, як скарги на тривалість очікування ліфта припинилися. Чи є цей приклад прикладом соціологічного упровадження? Відповідь однозначна. Автор такого оригінального рішення міг не мати ніякого відношення до соціології, а просто спирався на здоровий глузд. Але соціолог часто має справу з ситуацією, аналіз якої і вироблення ефективних інновацій вимагає саме житейського досвіду. Професіоналізм не протистоїть буденному і здоровому глузду, а лише багато разів усилює їх.
Існують ситуації, коли для вирішення практичної проблеми достатньо визначення існуючої проблеми. Класичний тому приклад - дослідження попиту на предмети широкого споживання. Інформація про зростання попиту автоматично обумовлює рішення про збільшення поставок. Проте більш часто зустрічається ситуація, коли від соціолога потрібна рекомендація, що потрібно зробити для досягнення бажаних цілей. Це означає, що в концептуальному і вимірювальному інструментарії прикладного соціологічного дослідження повинні бути визначені:
а) залежні перемінні, що адекватно відображають поставлені цілі;
б) незалежні перемінні, що відображають ті характеристики соціальної ситуації, які піддаються цілеспрямованій зміні;
в) спрямованість, тіснота і обгрунтованість зв'язку між залежними і незалежними змінними.
Щоб було зрозуміло, про що йде мова, звернемося до соціологічного дослідження, проведеного на кафедрі по проблемі формування політичної культури студентів. Залежні перемінні - це ціннісні орієнтації студентів у сфері політичних відносин, які ми намагалися визначити через відповіді на питання: «Якби вибори були завтра, за яку політичну партію Ви голосували б?», «Хто з сучасних політичних лідерів імпонує Вам в найбільшій мірі?» і ін.
Незалежні перемінні - це, наприклад, місце закінчення школи: велике місто, районний центр або село. Дослідження показали тісну залежність між місцем закінчення школи і інтересом до політичної інформації, взагалі політичною інформованістю і чіткими політичними установками.
На основі теоретичного і емпіричного вивчення різних соціальних систем соціологія може давати цінні практичні рекомендації і обгрунтовані прогнози. Практична реалізація рекомендацій, вироблених соціологами, була позначена свого часу С.Г.Струміліним як соціально-інженерна функція (соціальна інженерія) соціологічного знання.
Питання для самоконтролю
.Чим обумовлена необхідність проведення конкретних соціологічних досліджень?
.З чого починається підготовка до проведення конкретних соціологічних досліджень?
.Які типи соціологічних досліджень виділяють в соціології?
.Чим є програма соціологічного дослідження?
.Яка роль гіпотези в соціологічному дослідженні?
.Які методи збору емпіричної інформації?
.Як проводиться інтерв'ю? Які вимоги до інтерв'юєра пред'являються?
.Які види опитуванняу розрізняють в соціології?
.Чому саме опитування займає визначаюче місце в соціологічному дослідженні?
.Що є соціологічним експериментом?
.Що таке вибірка в соціологічному дослідженні?
.Як і навіщо вона проводиться?
.Чому необхідне пілотажне дослідження і в чому його суть?
.Як проводиться обробка емпіричної інформації, одержаної в ході соціологічного дослідження?
.Що є завершальним етап соціологічного дослідження?
Тема 3. ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ СОЦІОЛОГІЇ
У історії розвитку соціологічної думки і соціологічного знання існують різні підходи до періодизації. Найпереконливішою представляється періодизація, запропонована Дж. Александером. Вона включає три етапи:
Класичний ( 1850-1920 рр.). Це час О.Конта, Г.Спенсера, К.Маркса, Е.Дюркгейма, М.Вебера і ін.
Посткласичний, який пов'язаний з появою до 30-х років XX ст. Т. Парсонса і який тривав до 80-х років, бо саме Парсонс був найзначнішим теоретиком післявоєнного часу. І хоча в 50-е роки з'являються перше «насіння бунту», всі ці теорії, що кидали виклик Парсонсу, побічно врешті-решт лише підтверджували підходи Парсонса.
У 80-і роки XX ст. починається вже антипарсоновська, постпарсоновська соціологія. Його супротивники перемогли, але всі їх теорії страждають однобічністю. І все сильніше відчувається потреба в загальній теорії.
Основоположники соціології О.Конт і Г.Спенсер.
До числа класиків соціології, які стояли біля її колиски, по праву відноситься О.Конт (1798-1857). В молодості на нього великий вплив зробили праці Монтеськье, а працюючи секретарем біля Сен-Симона, він, поза сумнівом, сприйняв багато його ідей; проте розбіжності з основних корінних теоретичних і політичних питань привели до розриву. Помер він покинутим, самотнім, оточуючі вважали його божевільним.
Розуміння своєї праці по створенню системи позитивної філософії як великого громадського обов'язку подвигли його на інтенсивну наукову діяльність і створення обширної теоретичної спадщини. Але повинні були пройти роки, щоб мисляче людство оцінило творчу спадщину О. Конта, в числі якої такі роботи, як «Курс позитивної філософії», «Система позитивної політики» або «Трактат, що встановлює релігію людства».
Ідея морального єднання людства, реорганізації суспільства на основі нової «релігії» - позитивізму, яка в той же час є теорією соціальної науки, проходить через всі твори Конта. Термін «позитивний» був введений ще Сен-Симоном в значенні «органічний, визначений, точний».
Позитивізм як «релігія людства» проповідував повне розчинення особи в суспільстві, загальну любов і братання. Позитивна федерація народів з штаб - квартирою в Парижі, по думці Конта, покликана забезпечити вічний світ на землі.
До наших днів не втратили свого значення «енциклопедичні сходи» наук, розроблена Контом: математика - астрономія - фізика - хімія - біологія - соціологія. Вона була створена їм за принципом зростаючої складності явищ, що вивчаються відповідними науками. Соціологія, як видно із загальної схеми, грунтується на законах біології і без них неможлива, але має і понад те щось своєрідне, витікаюче з взаємодії індивідів. Конт вважав, що соціологія - це єдина наука, яка вивчає, як удосконалюється розум людини і його психіка під впливом суспільного життя.
Фіксуючи увагу на природному закономірному характері суспільних явищ, він виступав проти волюнтаризму і недооцінки ролі «великих людей», указуючи на відповідність політичного режиму рівню розвитку цивілізації. Не заперечуючи ролі економічного чинника, він все ж таки рахував цивілізацію перш за все духовно-психологічною спільністю, спільністю ідей. «Ідеї, - писав він, - управляють і перевертають світ.» Звідси він робить висновок, що головним змістом суспільного процесу є прогрес наукової думки, «наукового духу».
Конт розділяв соціологію на два великі розділи: соціологічну статику і соціологічну динаміку. Перша вивчає умови існування і закони функціонування суспільної системи, друга - закони розвитку і зміни соціальних систем; позитивній програмі соціальної динаміки, яку Конт іменував «соціальною політикою», він надавав надзвичайно велике значення. Ідейним стрижнем позитивної політики повинні стати, на його думку, об'єктивні цінності, людські інтереси і ідеали.
Наріжним каменем контовської соціологічної динаміки є закон трьох стадій, який одночасно виступає в іпостасі і історичного, і логічного закону. Згідно цьому закону, трьом стадіям людського розуму (теологічної, метафізичної і позитивної - їм відповідають певні форми мистецтва, господарства, політики і суспільного пристрою) відповідають три аналогічні стадії розвитку історії.
Теологічна стадія охоплює старовину і раннє середньовіччя, метафізична стадія - 1300-1800 рр. А з 1800 р., по думці Конта, суспільство переходить в позитивну стадію, чому є переконливі свідоцтва. Характерна межа цієї нової стадії, як вважав Конт, - перемога альтруїзму над егоїзмом, зростання соціальних відчуттів, швидкий розвиток матеріальної культури і ін. Говорити про перемогу альтруїзму в епоху первинного накопичення капіталу можна було, тільки відгородившися, мабуть, від реального життя, поселивши себе в башту із слонячої кістки.
За життя філософські і суспільно - політичні ідеї Конта були порівняно маловпливові. Проте після його смерті інтерес до позитивізму починає рости. А 100-річчя з дня смерті О.Конта в 1957 році урочисто наголошувалося за рішенням Всесвітньої Ради світу.
Зародження соціології в Англії пов'язано з ім'ям Г.Спенсера (1820 - 1903). Його робота «Підстава соціології» була першим досвідом побудови цілісної соціологічної системи на етнографічному матеріалі. І соціологія біля Спенсера стає загальною наукою, що включає і антропологію, і етнографію, і загальну теорію суспільного розвитку.
Соціологічна теорія Спенсера будується навкруги двох головних принципів: розуміння суспільства як організму і ідеї соціальної еволюції. Розглядаючи суспільство по аналогії з біологічним організмом, Спенсер приходить до висновку, що всяке розвинене суспільство має три системи (підтримуюча, розподільна і регулятивна).
Центральне місце в теорії Спенсера займає поняття еволюції. Будь-який процес, на його думку, включає дві сторони - інтеграцію і диференціацію. Соціологія еволюції для нього - суперечливий, але в основному плавний, поступовий, значною мірою автоматичний процес, що не допускає свідомого «прискорення» і втручання «ззовні». Звідси - засудження будь-яких спроб революційного перевлаштування суспільства.
Своєю концепцією структурної диференціації, розумінням суспільства як саморегульованої системи і аналізом взаємозв'язку соціальних функцій з боку суспільства, Спенсер передбачив багато положень структурного функционалізму в соціології.
Багато займався Спенсер проблемою співвідношення прогресу і еволюції. В своїй «соціальній статиці» Спенсер підкреслював, його прогрес « не випадковість, а необхідність» і упевнено передбачав в майбутньому повне зникнення зла». Проте пізніше він відмовився від цієї точки зору, цілком усвідомлюючи можливість і навіть необхідність регресивних процесів. Він приходить до висновку, що «регрес мав місце так само часто, як і прогрес», а тому суспільний прогрес, подібно іншим видам прогресу, є не лінійним, а дивергентним.
Будучи неприсвітенним супротивником соціалізму, він заперечував його як з погляду справедливості, так і сточування зору користі. Він був переконаний, що соціалізм в будь-якій формі означає і має на увазі рабство. На його думку, характерною межею раба є те, що він працює з примусу. Якщо він повинен віддавати суспільству всю свою працю і одержувати із загального надбання лише ту частину, яку суспільство йому призначить, - він раб суспільства.
У той же час він визнавав, що «соціалізм неминучий, але буде найбільшим несчастием, яке коли-небудь пережив світ, і кінчить найрізкішою формою військового деспотизму». Як бачимо, він мав рацію, затверджуючи, що, «людство може піти прямо, тільки вичерпавши всі можливі криві шляху». Проте, Спенсер був переконаний, що соціалістичний період пройде і людство продовжить свій шлях до такого полягання, коли здійсниться закон рівної свободи і буде досягнуто повного пристосування людської природи до умов людського життя.
Впродовж історії інтерес до Спенсера то зростав, то падав. Поява неоэволюционистских взлядов, неоэволюции, однієї сторони, і кібернетики і системного підходу іншої, знов викликали інтерес до одного з основоположників соціологічної науки.
Класичний період в розвитку соціології.
Класичний період в розвитку світової соціології пов'язаний також з ім'ям найбільшого представника функционалізму Э. Дюркгейма (1858 - 1917). Э. Дюркгейм є творцем так званої французької соціологічної школи, яка проіснувала до кінця другої світової війни.
У області соціології Дюркгейм є тим, що продовжує позитивістської контовской традиції, хоча потрібно помітити, що, визнаючи за Конта «батька» соціології, Дюркгейм в своїх дослідженнях критикував ряд положень Конта. На противагу своєму попереднику, що проголосив відмову від причинності в науковому поясненні і заміну питання «чому» питанням «як», Дюркгейм наполегливо шукав причини соціальних явищ. На відміну від Конта він прагнув поєднувати теоретичний аналіз з емпіричним.
Якщо для Конта соціологія включала всі знання про суспільство, то Дюркгейм дав більш вузьке трактування соціології, звівши її до соціальної сфери. Для перетворення соціології в самостійну науку, на думку Дюркгейма, необхідна наявність особливого предмету і відповідно методу. Цим предметом є така реальність, якою не займалися жодна з існуючих наук. Її основу складають соціальні факти, що не зводяться ні до економічних, ні до психологічних, ні до фізичних і тому подібним фактам дійсності.
Ці соціологічні факти володіють рядом самостійних характеристик. Їх головні ознаки - об'єктивне, незалежне від індивіда існування і здатність чинити на індивіда тиск. Таким чином, по Дюркгейму, регулюється поведінка індивіда в суспільстві. Основний принцип його методології виражений у формулі «Соціальні факти потрібно розглядати як речі».
З визнання специфіки соціальної реальності витікає самостійність соціології як науки, специфіка її методології і понятійного апарату.
Найважливіше місце в творчості Дюркгейма займала ідея суспільної солідарності. Можна сказати, що цій темі була присвячена вся його творчість. Солідарність для Дюркгейма - синонім суспільного полягання. Він був переконаний, що люди, кінець кінцем, об'єднуються в суспільство не ради індивідуальної і групової ворожнечі, а унаслідок глибокої і взаємної потреби один в одному. Згідно цієї концепції в архаїчному суспільстві домінувала механічна солідарність, яка була заснована на рівності і схожості індивідів і їх функцій.
Для сучасного суспільства, по думці Дюркгейма характерна органічна солідарність, і вона заснована на розподілі праці. Обмін людською діяльністю, її продуктом припускає залежність індивідів один від одного, а оскільки кожний з них невчинений, то найважливішою функцією суспільного розподілу праці є інтеграція індивідів, забезпечення єдності соціального організму, формування відчуття солідарності.
Солідарність Дюркгейм розглядав як найважливіший принцип, як вищу універсальну цінність. Звідси, згідно Дюркгейму, моральний і сам розподіл праці. Що ж до антагонізму праці і капіталу, моральної і економічної кризи сучасного йому буржуазного суспільства, то, з погляду Дюркгейма - це відхилення від норми. Вирішальна роль в справі соціальної інтеграції відводилася ідеалам і віруванням (колективним уявленням). Саме в них Дюркгейм бачив головні компоненти релігії і моралі.
Одна з вузлових проблем в творчості Дюркгейма - взаємостосунки особи і суспільства. На його думку, суспільство не може розвиватися і процвітати, якщо пригноблюється людська особа, якщо людина, що виконує вузьку професійну функцію, зводиться до рівня машини. Більш того, особа неминуче деградуватиме якщо поставлені під загрозу економічні і суспільні функції суспільства.
Відношення до соціалізму біля Дюркгейма було вельми неоднозначне. З одного боку, визнаючи, що соціалізм - це «крик болю і іноді гніву, видаваний людьми, які всього сильніше відчувають нашу колективну хворобу», він в той же час вважав, що не загальна стриманість і бідність повинні стати суспільним ідеалом, а благополуччя і багатство. Тому суспільні явища, на грунті яких зростав соціалізм, він розглядав як «соціальну патологію», яку можна вилікувати шляхом реформ, поступового соціального реформування. Він категорично відкидав теорію класової боротьби.
Друга половина XIX століття в соціології пов'язана з ім'ям К.Маркса. Починати аналіз марксистської соціологічної думки, мабуть, необхідно з відповіді на питання, а чи є біля марксизму своя «екологічна ніша», тобто своє місце в історії соціологічної думки.
Що на Заході - гіпотеза, то у нас довгий час було абсолютом. В західній соціології давно вже відносяться до робіт Маркса як до наукової продукції, піддаючи ретельному аналізу і оцінкам, віддаючи належне тим розробкам, які витримали випробування часом, і критикуючи, відкидаючи прогнози, що не відбулися. Там давно розрізняють «раннього» Маркса, творця гуманістичної теорії відчуження і «пізнього» Маркса, автора концепції класової боротьби. Цінують першого і відкидають другого.
Відомий американський політолог Зб.Бжезинский, якого навряд чи можна запідозрити в симпатіях до марксизму, пише: «.нельзя скидати з рахунку той факт, що в поступовій еволюції універсального бачення людини марксизм є такою важливою і прогресивною стадією, який були націоналізм і великі релігії». Тому, продовжує він, «зараз, в другій половині XX сторіччя майже кожний з нас, часто сам того не знаючи, є певною мірою християнином, націоналістом і марксистом».
Історична драма марксизму пояснюється, мабуть, тим, що суперечності укладені в самій теорії. І ця неоднозначність теоретичної спадщини дала підстави для різного, часом протилежного тлумачення. Слід зазначити, що Маркс, зовсім не претендуючи на екстраполяцію теорії в безмежне майбутнє, неодноразово підкреслював, що вони з Енгельсом зовсім не пророки.
Більш того, за іронією долі те, за що Маркс критикував ідеологів утопічного соціалізму (казармового комунізму), тепер інкримінують йому.
У соціологічній доктрині марксизму центральне місце займає матеріалістичне розуміння історії. Суть і значення матеріалістичного розуміння історії для створення наукової теорії суспільства - історичного матеріалізму зводиться до наступного.
.На основі матеріалістичного детермінізму Маркс сформулював основні закони розвитку суспільства, суть яких полягає в тому, що «люди в першу чергу повинні їсти, пити, мати житло і одягатися, перш ніж бути в змозі займатися політикою, наукою, мистецтвом, релігією і т. д.»
.Відомості виробничих відносин до висоти продуктивних сил дала підстава для уявлення про розвиток суспільства як природно - історичного процесу.
Минуле сторіччя показало, що марксизм розкрив важливі тенденції і закономірності в підходах до аналізу суспільства, але час показало і інше. Формаційний підхід, розроблений Марксом, не може дати відповіді на все різноманіття суспільного розвитку, в це прокрустове ложе не всі явища і процеси укладаються. Класовий характер марксового навчання не тільки обмежив пошук істини, в руках неуків воно перетворилося на дубину.
І зараз ми переконуємося, що суспільство вступило в смугу природно - історичного розвитку, всі наслідки якого передбачити неможливо, неможливо у принципі! У зв'язку з цим згадується філософська метафора Канта про «безмежну випадковість світу». До проблем прогнозу вірніше за все підійшов, напевно К.Ясперс передбачити нічого не можна. Задача, ймовірно, в тому, щоб попередити людство.
Друга половина XIX століття в соціології - це досить широкий спектр напрямів. Разом з позитивізмом в ній користувалися впливом і інші течії. Можна назвати індивідуально - психологічний підхід Дж. Мілля. Але головним, переважаючим є позитивізм і натуралізм. Взагалі друга половина XIX століття в інтелектуальній історії Заходу - час загального захоплення успіхами природознавства і розквіту позитивістський - натуралістичного світовозрения, під визначальним впливом якого розвивалася тодішня соціологія. Еволюційна теорія стала одним з основних чинників ідейного клімату другої половини XIX століття. В рамках еволюційної теорії можна виділити социал - дарвіністську школу, географічну і ін.
Кредо географічного детермінізму сформулював французький філософ В. Кузен: «Дайте мені карту країни, її контури, клімат, води, вітри - всю її фізичну географію ; дайте мені її природні плоди, флору, зоологію, - і я беруся наперед сказати, яка людина цієї країни, яку роль ця країна гратиме в історії, і не випадково, а через необхідність, і не в одну епоху, а у всі епохи».
Слід помітити, що нині у зв'язку з новітніми досягненнями генетики, екології і эталогии інтерес і суперечки навкруги натуралістичних концепцій поновилися. За рубежем багато пишуть про «социобиологии» як «новому синтезі» біологічних і соціальних наук - від молекулярної і популяції генетики до психології поведінки і ергономіки. Початкові поняття виниклої за рубежем «людської екології» по суті були закладені географічною школою.
З наближенням XX сторіччя в соціології посилюються тривожні ноти. Рубіж XIX - XX століть характеризується дією ряду тенденцій, які не могли не відобразитися на соціологічних підходах до аналізу суспільних явищ. Це: методологічна криза позитивного еволюціонізму, революція у фізиці, посилення антипозитивістських течій у філософії і ін.
Це відчуття глибокої кризи, що переживається суспільствознавством, яскраво виразив Ніцше: «Розпад, отже, невизначеність властиві цьому часу: немає нічого, що стояло б на ногах міцно, з суворою вірою в себе: живуть для завтрашнього дня, бо післязавтра сумнівно. Все на нашому шляху слизько і небезпечно, і при цьому лід, який нас ще тримає, став таким тонким: ми всі відчуваємо тепле і грізне дихання відлиги - там, де ми ступаємо, скоро не можна буде пройти нікому».
Слід підкреслити, що історія зарубіжної теоретичної соціології характеризується постійною зміною провідних теоретико-методологічних підходів. Так, виникнення соціології в середині XIX століття було найтіснішим чином пов'язано з раціоналістичними тенденціями ідеологів раннього капіталізму. Тільки що вступивши в світ, відділившися від лона матері - філософії, соціологія поспішала підкреслити свій емпіризм, науковість, позитивність, посюсторонность.
Потім ірраціональність капіталізму послужила підставою для боротьби проти раціоналізму, раціональності, методології Конта. Реакція пішла по лінії заперечення можливості об'єктивного наукового пізнання соціальних явищ. Проте друга четверть XX століття знов охарактеризувалася посиленням натуралістичної соціології, що досягла знову вершини в широкомасштабній системі Т.Парсонса, успіх якої припав на 50-е роки XX століття. В 60 - 70 роки натуралізм перебудовується і відступає під натиском нового напряму (франкфуртська школа, феноменологічна соціологія і ін.).
Макс Вебер (1864 - 1920) - один з найбільших соціологів кінця XIX - почала XX століть, завершальний і могутній акорд класичного періоду світової соціології. Він належав до числа тих універсально освіченого розуму, якого стає все меншим у міру зростання спеціалізації в області суспільних наук. Він однаково добре орієнтувався в області політичної економії, має рацію, соціології і філософії, виступав як історик господарства, політичних теорій, релігії, науки, нарешті, як логік і методолог, що розробив принципи пізнання соціальних наук. Центральною темою дослідження Вебера стала проблема загальнозначущої наук. Розділяючи позиції антинатуралізму, він вважав, що при аналізі людської діяльності не можна виходити з тих же методологічних принципів, з яких виходить астрономія, що вивчає рух небесних тел. Але і керуватися при вивченні соціального життя методом безпосереднього включення, інтуїції він рішуче відмовлявся, оскільки результат подібного способу вивчення не володіє загальнозначущим.
Вебер вважав, що предметом соціологічного дослідження є дія, пов'язана із значенням, що суб'єктивно мається на увазі. Соціологія, по Веберу, повинна бути «розуміючою» постільки, поскільки дія індивіда осмислено. З принципом «розуміння» пов'язана одна з центральних методологічних категорій веберовской соціології - категорія соціальної дії. Він навіть визначив соціологію як науку, що вивчає соціальну дію.
Соціологічне поняття дії Вебер вводить через поняття значення. Соціологія розглядає поведінку особи лише постільки, поскільки особа пов'язує з своєю дією певне значення, тобто соціологія покликана вивчати раціональну поведінку, при якій індивід усвідомлює значення і цілі своїх вчинків, не підкоряючись емоціям і пристрастям. Вебер виділяв чотири типи поведінки:
.Целе - раціональна поведінка припускає вільний і усвідомлений вибір мети: просування по службі, покупка товару, ділова зустріч. Така поведінка обов'язково вільна. Свобода означає відсутність якого - або примушення з боку колективу або натовпу.
.Ціннісний - раціональна поведінка базується на свідомій орієнтації або вірі в етичні або релігійні ідеали. Ідеали коштують вище сьогохвилинних цілей, розрахунків, міркувань вигоди. Діловий успіх відходить на другий план. Людина може навіть не цікавитися думкою оточуючих: засуджують вони його чи ні. Він думає тільки про вищі цінності, наприклад, порятунку душі або почуття обов'язку. З ними він соизмеряет свої вчинки.
.Традиційна поведінка. Його навіть не можна назвати свідомим, бо в основі лежить притуплена реакція на звичні роздратування. Вона протікає по одного разу прийнятій схемі. Подразниками виступають різні табу і заборони, норми і правила, звичаї і традиції. Вони передаються з покоління в покоління. Такий, наприклад, звичай гостинності, існуючий біля всіх народів. Йому слідують автоматично, через звичку поводитися так, а не інакше.
.Афектне, або реактивна поведінка. Афект - це душевне хвилювання, яке переростає в пристрасть, сильний душевний порив. Афект йде зсередини, під його впливом людина поступає несвідомо. Будучи короткочасним емоційним поляганням, афектна поведінка не орієнтована на поведінку інших або свідомий вибір мети. Полягання розгубленості перед несподіваною подією, душевний підйом і ентузіазм, роздратування на оточуючих, пригнічене полягання і меланхолія - все це афектні форми поведінки.
Дві останні дії не є, по Веберу, соціальними діями в строгому значенні слова, оскільки тут ми не маємо справи з усвідомленим і встановленим в основу дії значенням. Вебер відзначає, що описані чотири типи не вичерпують собою все різноманіття видів орієнтації людської поведінки, проте їх можна вважати найхарактернішими.
Описані Вебером типи соціальної дії - це не просто методологічний прийом, зручний для пояснення. Вебер переконаний, що раціоналізація соціальної дії - це тенденція самого історичного процесу.
Раціоналізація - це результат дії декількох феноменів, що несли в собі раціональний початок, а саме: антична наука, раціональне римське право. В змістовному відношенні веберовский принцип целерационализации означає, що рационализуется спосіб господарювання, рационализуется управління - як в області економіки, так і в області політики, науки, культури - у всіх сферах суспільного життя; рационализуется образ мислення людей, так само як і спосіб почування і лад життя в цілому.
У своїй роботі «Протестантська етика і дух капіталізму» Вебер перший зафіксував універсальне значення протестантської релігії, протестантизму для капіталістичного розвитку Заходу і одночасно, через порівняння з протестантизмом, виявив характер раціональності як фундаментального принципу індустріального типу суспільства.
Підкреслюючи значення людського менталітету як ключового чинника економічного успіху, Вебер пояснює цей взаємозв'язок таким чином: побожний підприємець, що веде скромний і відповідальний спосіб життя, використовує прибуток не для особистого споживання або накопичення, а для вкладення в своє підприємство. «Економічна людина» Вебера - це не стільки орієнтація на споживача, користолюбство; головна мета - це «рентабельність» раціонально організованого підприємства. По думці Вебера, протестантизм породив ту культуру, яка надавала особливе значення наполегливій праці, раціональному образу дій і упевненості людини у власних силах. Розділяючи капіталізм на «традиційний» і «сучасний», Вебер відмінність між ними бачив відносно людини до праці. Ідеальний тип капіталіста біля Вебера - жити, щоб працювати, а не працювати, щоб жити.
Вплив Вебера на розвиток світової соціологічної думки був величезним, але неоднозначним. Багато зусиль доклав Парсонс, щоб синтезувати його ідеї з навчанням Парето і Дюркгейма в рамках єдиної теорії соціальної дії. В 70-е роки XX століття соціологія вступила в смугу своєрідного «веберовского ренесансу», який знаменується пильною увагою саме до етичної сторони його творчої спадщини.
Соціологія XX століття.
Сучасна західна соціологія виявляє собою надзвичайно складну освіту, представлену множеством різних теорій, які виникають як реалізація тих методологічних підходів, які були розроблені класиками соціологічної науки. Тому панорама соціологічної думки XX століття, перш за все зарубіжної, настільки широка, а палітра її настільки багата і різноманітна, що повністю її освітити не представляється можливим. Для первинного знайомства обмежимося аналізом найзначніших соціологічних шкіл і зупинимося на «зірках» першої величини на соціологічному небосхилі.
Соціологічні школи.
У соціології XX століття найзначніше місце займають дві соціологічні школи: Чікаго і Франкфуртська.
Школа Чікаго - одна з перших шкіл в соціологічній науці. Сформувавшися на базі першого в світі соціологічного факультету, очолюваного Смоллом, школа Чікаго прагнула з'єднати емпіричні дослідження з теоретичними узагальненнями. В період 1915 - 1935 рр. Школа Чікаго займала домінуюче положення в американській соціології.
Важливу роль у виникненні «школи» саме в Чікаго зіграли особливості цього міста. Представники школи бачили в місті природну соціальну лабораторію, в якій за допомогою емпіричних методів можна вивчати «людську природу» і зміст суспільного життя. А тому основні задачі зводилися до двох основних напрямів: створення генеральної теорії суспільства і проведення інтенсивних конкретних досліджень, що описують в деталях різні соціальні процеси, що відбуваються в місті, в нерозривному зв'язку з просторовими характеристиками.
Предметом вивчення сталі міграційні процеси, міжетнічні відносини і явища соціальної дезорганізації суспільства. В рамках школи Чікаго були створені передумови для урбанистской концепції Вірта. З відходом її лідера Р. Парка в 1934 р. починається упадок цієї цікавої творчості інституту і ініціатива переходить до Гарвардського і Колумбійського університетам. Але значення школи Чікаго збереглося і у наш час, зокрема, для соціології міста і особливо актуальні її ідеї для так званої «инвайроментальной соціології».
Початок розвитку инвайроментализма пов'язаний з «класичною соціологією» - екологічною концепцією школи Чікаго: уявлення про суспільство як організм, про «глибоко біологічний феномен», який володіє крім соціального, тобто культурного, рівня і биотическим. Цей феномен лежить в основі всього соціального розвитку і кінець кінцем визначає тип суспільної організації (Р.Парк).
До числа найзначніших і помітних шкіл в зарубіжній соціології відноситься і так звана Франкфуртська школа, яка склалася в 30-е роки навкруги франкфуртського інституту соціальних досліджень, очолюваного Хоркхаймером.
З 30-х років інститут почав займатися комплексними дослідженнями сучасного капіталістичного суспільства. Але з приходом до влади нацистів в 1933 році інститут перебирається до Женеви, а в 1938 р. з групою найближчих співробітників Хоркхаймер перекочовує в США і по суті відроджує свій інститут в Нью - Йорке при Колумбійському університеті. Після другої світової війни основна частина співробітників повертається на батьківщину і в 1950 р. інститут відновлюється в своєму первинному вигляді у Франкфурті - на - Майне.
Різні мотиви теорій Франкфуртської школи - проблематика відчуження і проблематика раціональності («раціоналізації»), висхідна до Веберу, але що одержала у прихильників цієї школи іншу оцінку і що стулилася з відчуженням.
Основна соціально-філософська тема - тема пізнього капіталізму з характерною для нього «фашизоидностью» (незалежно від того, чи реалізовувалася вона у фашистських режимах чи ні).
Основна соціологічна і соціально - психологічна тема - теоретична концептуалізація поняття «авторитарна особа» (Фромм, Хоркхаймер) і спроба з допомогою конкретно - соціологічних досліджень довести, що йому дійсно відповідає певна людська реальність.
Основна методологічна тема - антипозитивізм, що прийняв саму крайню форму - заперечення самої «традиційної науки», як природної, так і соціальної.
З надр Франкфуртської школи, а вірніше з під пера Хоркхаймера і Адорно вишли роботи «Діалектика освіти» і «Затьмарення розуму». В першій роботі веберовская ідея раціонального одержує по суті ницшенскую інтерпретацію. Вже сам перший факт раціонального оволодіння природою, що спирається на розум і волю, виявився початковим гріхопадінням людини. Чому? На думку теоретиків франкфуртської школи, щоб у людини могла виникнути спонука до раціонального оволодіння природою, він повинен був протиставити себе їй як неприродний або Надприродний початок.
Ними вводиться поняття «відчуження», тотожне за змістом «раціоналізації». Але якщо біля Вебера раціоналізація - це «доля» західної цивілізації, з якою необхідно зсвітитися (тим паче, що раціоналізація людського життя, міжособових відносин, правових норм і т.д. несе з собою не тільки негативні, але і позитивні моменти), то Хоркхаймер і Адорно до цієї тенденції відносяться принципово іншим чином. Вони бунтують проти долі. І тому раціоналізація виступає в їх уявленні не як своєрідна єдність позитивного і негативного моментів, а як негативна, абсолютно негативна реакція, що спотворює людину і людство, вносячої розбрат у відносини людей до природи і один до одного.
Звідси і діагноз сучасності: світ XX століття, опосередкований освітою, виниклий в результаті багатовікового процесу «раціоналізації» людської свідомості, придбав виразно вираз межі колективного безумства, масової паранои. З цього параноидального «комплексу», вони виводять всі біди нашого століття: фашизм, табори смерті, світові війни і т.д. У всіх цих явищах вони бачать симптоми душевного захворювання буржуазної «культури», що вступило в свою завершальну стадію - небезпечного прояву «затьмарення розуму».
У світлі «Діалектики освіти» еволюція людства предстає як історія «невдалої цивілізації»: відчуження, викликаного «буржуазним» розумом, що протиставив себе природі, що заглиблюється. Свідомо пародіюючи Гегеля, розглядаючого світову історію під кутом зору розвитку розуму і свободи, Адорно трактує історію Заходу як патологічний процес безумства (розум, що збожеволів через зіставлення природі) і втрати індивідуальної свободи, що заглиблюється («фашизоидный» капіталізм і відверто нелюдяний фашизм).
Можна сказати, що першим, хто рушив в цьому напрямі, намагаючись синтезувати марксизм з фрейдизмом, був Е. Фромм. В 1941 р. він випускає книгу «Втеча від свободи», в якій дає узагальнюючу характеристику різних історичних типів «самовідчуження людини». Слід зазначити, що якщо «Діалектика освіти» спочатку не мала майже ніякого резонансу, вона просто не була помічена, то книга Е.Фромма порівняно легко знайшла свого читача і неодноразово перевидавалася. Тема фрейдизму, що соціологізується, виявилася зовсім не чужій американській соціології. Навпаки, вона стала як би зв'язуючою ланкою, що полегшувала «вкорінення» франкфуртської школи на грунті соціологічної культури США. А ось тема яскраво вираженого гипетрофированного антипозитивізму була явно чужа американській культурі в цілому. Цим і відрізняється «прохолодний» прийом таких робіт, як «Діалектика освіти» і «Затьмарення розуму».
У лоні франкфуртської школи була розроблена і концепція «масової культури» (індустрія культури). Ідеологи школи були навряд чи не першими, хто запропонував в цій області розгорнене теоретичне рішення проблеми, яка не могла вже не хвилювати соціологів США, що накопичили тут обширний фактичний матеріал, але що не знайшли ще дійсно концептуального апарату для його осмислення. Франкфуртци приїхали в США, маючи «надлишок концептуальних схем в порівнянні з фактичним матеріалом, і це дало позитивний результат на грунті «теоретичного голоду» в американській соціології культури.
Особливою фігурою в історії російської і американської соціологічної думки стоїть П.А. Сорокин.(1898 - 1968). Видатний соціолог, плідний публіцист і редактор, нарешті, впливовий політик, П.Сорокин вражає своєю енциклопедичністю, концептуальністю, всеосяжністю соціологічного мислення, глибиною осмислення історичного процесу, учасником якого довелося бути на найгостріших зламах.
Зліт на вершини науки уродженця зирянской села, що не знало навіть замків на дверях, був такий стрімкий, що чимось нагадував життєвий шлях Ломоносова, а по людському, особовому темпераменту П. Сорокина можна порівняти з Д.Лондоном - такої захоплюючої і повної драматичних колізій було його життя.
Популярність дійшла його ще на студентській лаві, в роки революції - він секретар Керенського, ідеолог лівих есерів. Але незабаром його ілюзії рушаться. Шість тижнів, проведені у великоустюжской ЧК, в очікуванні розстрілу, привели його до переконання, що ненависть, жорсткість і несправедливість ніколи не зможуть вчинити ні розумового, ні етичного, ні навіть матеріального царства на землі.
У світовій соціології найбільш цінується його теорія соціальної мобільності. В однойменній роботі це поняття розглядається як в горизонтальному (фактичне переміщення у фізичному просторі, еміграція), так і у вертикальному (зміна соціального статусу, рух «вгору» і «вниз» по соціальним сходам) планах.
Важливим напрямом соціологічних досліджень Сорокина з'явилося вчення про «інтегральну соціологію», що охоплює всі соціологічні аспекти широко культури, що зрозуміла. Він запропонував своєрідну теорію соціокультурної динаміки, в основу якій було встановлено уявлення про історичний розвиток як зміну певних типів культури.
Знайшовши останній притулок далеко від російської землі після багатьох років роботи деканом Гарвардського університету, П.Сорокин, за словами його учнів Т.Парсонса, Р.Мертона і ін. - одна з найвидатніших фігур на соціологічному небосхилі XX сторіччя.
На Заході, мабуть, не випадково посткласичний період в розвитку світової соціології називають парсоновским, бо Т.Парсонс (1902 - 1979) навіть серед яскравих і своєрідних представників соціологічної думки виділявся масштабністю свого мислення. Він вставав як Еверест серед побратимів. Не випадково Т.Парсонса ще за життя називали класиком американської соціології. Характерна назва однієї з робіт на Заході про погляди Парсонса на творчість Е.Дюркгейма. «Класик про класику». Більше 40 років він знаходився в центрі теоретичних дискусій, часто, особливо в 60 - 70-е роки, одержував роль «хлопчика для биття», бо майже всі новомодні напрями в західній соціології звичайно починалися із спростування «функционалізму» Парсонса. А це, у свою чергу, по-своєму тільки підтверджувало универсалізм і конструктивність його побудов: продуктивна суперечка можлива лише з якимись позитивними рішеннями і при постановці проблем, цікавих для всіх опонентів.
У історію соціології Парсонс ввійшов як творець теорії дії і системно-функціональної школи. Взагалі-то багато істотних рис функционалістського підходу в широкому значенні слова можна знайти ще в Стародавній Греції, біля Монтеськье, О.Конта і Г.Спенсера. Спираючись на свою кількісно - механічну схему еволюції, Спенсер частково передбачив постановку проблем структурної складності, співвідношення процесів соціальної диференціації і інтеграції в сучасному світі.
Парсонс же спробував побудувати загальну аналітичну логика-дедуктивную теоретичну систему, що охоплює людську реальність у всьому її різноманітті. Він приходить до розуміння людської дії як системи, специфіку якої на відміну від системи фізичної і біологічної дії він убачає, що самоорганізовується:
по-перше, в символистичности, тобто в наявність механізмів таких символістів регуляції, як мова, цінності і т.д.
по-друге, в нормативності, тобто в залежності індивідуальної дії від загальноприйнятих цінностей і норм;
по-третє, у волюнтаристичности, тобто у відомій ірраціональності і незалежності від умов середовища, але в той же час залежності від суб'єктивних «визначень ситуації».
Одним з головних теоретичних досягнень Парсонса є створення формалізованої моделі системи дії, що включає культурну, соціальну, особову і органічну підсистеми, що знаходяться у відносинах взаємозв'язку.
У 60-е роки Парсонс звернувся до проблеми еволюції суспільства, поклавши в основу своєї еволюційної доктрини ідею диференціації. В цій концепції він розвиває уявлення про загальний напрям розвитку суспільства у бік підвищення «узагальненої адаптивної здатності» в результаті функціональної диференціації і ускладнення соціальної організації.
У контексті запропонованої теорії він розрізняв три типи суспільств: «примітивні», «проміжні» і «сучасні». Теорія структурного функционалізму, висловлена в працях Парсонса, припускає, що процес диференціації і супроводжуюче її зростання незалежності індивідів і структур підвищуватиме загальний рівень соціального конфлікту, хоча одночасно росте і гнучкість інститутів і їх здатність справитися з наслідками конфлікту.
Парсонс спочатку прагнув теоретичного синтезу (спроби з'єднати підходи Е.Дюркгейма, М.Вебера і ін.). Можна сказати, що перше і останнє слово Парсонса - синтез. Це крізний мотив всього його творчості.
Заслуговують увагу і знайомства і ряд інших імен в зарубіжній соціології, зокрема, почесне місце в ній займає Р. Мертон (рід. 1910г.), який вніс значний внесок в розробку і формування ряду основних областей академічної соціології: теорії і методології структурного функционалізму, соціології науки, вивченню соціальної структури, бюрократії, соціальній дезорганізації і ін.
Виступаючи тим, що продовжує класичної традиції в соціології (Вебер, Дюркгейм), Мертон незалежно від своїх вчителів П.Сорокина і Т.Парсонса, що багато зробили для популяризації в США європейської теоретичної соціології, шукає самостійний шлях її з'єднання із сталими в США стандартами емпіричного дослідження.
Велику популярність одержала його ідея створення теорій середнього рівня, з якою він виступив в 1949 р. в полеміці з Парсонсом. Якщо Парсонс основну увагу надавав аналізу механізмів підтримки «соціального порядку», то Мертон зосередив зусилля на вивченні дисфункциональных явищ, що виникають унаслідок суперечностей в соціальній структурі. Якщо Парсонс, ведучи свою «генеральну лінію» на синтез, ратував за створення в соціології «всеохватывающей» теорії, що спирається на концепцію соціальної дії і структурно-функціональний метод, то, на думку Мертона, створення таких теорій передчасне, бо для них немає ще надійної емпіричної бази.
Тому він виступав за створення теорій середнього рівня, які зараз є головним напрямом розвитку соціології. Саме теорії середнього рівня виконують роль «посередників між малими робітниками гіпотезами . і широкими теоретичними спекуляціями», саме вони забезпечують гнучкий зв'язок між емпіричним і теоретичним рівнем соціологічного дослідження.
До числа теорій середнього рівня Мертон відносив такі відомі концепції, як теорії «рефератних груп», «соціальних ролей», «соціальних статусів» і ін. Прикладом може служити і концепція аномии, що пояснює різні типи поведінки, що відхиляється. Заклик Мертона був широко популярний в 50 - 60 роки. Він зіграв позитивну роль в боротьбі з «чистим емпіризмом». Зараз поняття «теорії середнього рівня» уживається по аналогії з терміном «спеціальна або приватна соціологічна теорія».
Розвиток соціологічної думки в Україні.
Кажучи про розвиток соціологічної думки в Україні, слід зазначити, що взагалі витоки соціально-політичних навчань відносяться ще до X століття (Острожськая школа), потім в значній мірі Київо- Могилянськая академія залишила важливий слід в розвитку соціально-політичної думки. Епоха просвіти дала імена Г.Ськовороди, В. Золотницкого і ін.
У цілому характерною межею української соціології є перехрещення дослідницького поля соціології з суміжними соціально-гуманітарними науками. Тому представників таких наук, як філософія (П.Юркевіч, А.Стронин), історіософія і історія (М.Костомаров, В.Антонович), географія, економіка, далебі, статистика, слід розглядати як переддень української соціологічної думки.
А в другій половині XIX століття починається становлення і розвиток власне соціологічної думки, яка має свої відмінні риси, пов'язані з особливостями історичного розвитку українського народу. На розвиток вітчизняної соціології зробили вплив не тільки західноєвропейська соціологія і російська філософія, але і ідеї народництва, революційного демократизму в Україні, традиції власного національно - визвольного руху.
Безпосереднім початком виходу власне соціологічних робіт слід рахувати дослідження женевського кружка українських учених 80-х років XIX століття. До нього примикали перш за все М.Драгоманов, С. Подолинский (представники механічної теорії в соціології) і Ф.Вовк.
М.П.Драгоманов (1841 - 1898), чиє 150-річчя з дня народження в 1991 році наголошувалося за рішенням ЮНЕСКО, був людиною надзвичайно різносторонніх інтересів. Публіцист, суспільний діяч, вчений, магістр всесвітньої історії. Не випадково його називали генератором суспільних ідей. А сам він себе називав соціалістом західноєвропейського зразка. На його становлення як соціолога великий вплив зробили ідеї О.Конта і Г.Спенсера.
Соціальне політичне кредо Драгоманова - «космополітизм в ідеях і цілях, національність у формах культурної роботи». В основі гуманістичних ідеалів Драгоманова пріоритет загальнолюдських цінностей. В своїх соціально-політичних ідеалах він був орієнтований на кращі прояви західноєвропейського демократизму.
Першим, висунувши демократичний визвольний рух на європейську сцену, він, по суті, вирішував задачу входження України в загальноєвропейський будинок. А драгомановская ідея про з'єднання соціальної справедливості і ліберальних цінностей зберігає свою актуальність і в наші дні.
Соціологію Драгоманів розглядав як науку про суспільство і закликав українських дослідників використовувати ідеї і принципи західноєвропейської соціологічної думки. Він активно боронив ідею прогресу, який в суспільстві повинен виявитися як знищення гніту, убогості, отримання рівних конституційних прав. Прогрес особи він розглядав в тісному зв'язку з вчинками людини в цілому.
С.Подолінській (1850 - 1891) в своїх роботах, намагаючись з'єднати марксизм з социал - дарвінізмом, акцентував увагу на прогресивний розвиток відчуття громадянськості. Подолінській вважав, що в суспільному житті діють закони боротьби за існування, але на відміну від социал - дарвіністів, він визнавав ще і дія закону зростаючої солідарності людей, яка утілюється в окремих общностях. Тому, на його думку, центр тяжкості доводиться не стільки на боротьбу людей між собою, скільки на боротьбу людей з природою, із загрожуючим середовищем.
Ф.Вовк (1847 - 1918) розглядав соціологію як науку перш за все про суспільне життя, в центрі якій знаходиться людина. Його соціологічні погляди відрізнялися еволюціонізмом: всі суспільні явища і форми, по думці Вовка, це результат поступового розвитку зародків фізичної природи людини. Ця фізична природа людей є однаковою для всіх, але в той же час існують і відмінності, які обумовлені тим середовищем, в якому живуть люди.
Б.А. Кистяковский (1868 - 1925) один з відомих свого часу і майже забутий потім філософ, соціолог, правознавець, політичний діяч. Його формування як соціолога йшло під величезною дією соціально - політичних і культурно - історичних ідей Драгоманова. Він був учасником відомого драгомановского кружка, захищав дисертацію в Берліні, працював поряд з М.Вебером.
У своїх соціологічних переконаннях він намагався з'єднати неокантианские погляди на суспільні явища з «позитивними» методами їх дослідження. По думці Кистяковського, в історичних процесах разом з необхідністю значне місце займають стихійність і свідомі дії людей, обумовлені рівнем соціальної культури.
Отже, тією реальністю, яку повинна вивчати соціологія, окрім економічних відносин і свідомості, є дії людей, обумовлені соціальною дійсністю і її культурними формами.
У 1918 - 1920 рр. Кистяковській очолював кафедру соціології в соціально - економічному відділі Всеукраїнської ан (ВУАН). Саме з діяльністю цієї кафедри в період роботи там Кистяковського зв'язані основні досягнення соціологічної думки в Україні в 20-е роки.
Теоретична спадщина М.С.Грушевського (1866 - 1934) настільки велика і багатогранна, що це об'єкт вивчення багатьох наук: історії, політології, соціології і ін. Його творчість, з одного боку, є розвитком историко - соціологічного напряму західної суспільної думки, а, з другого боку, - безпосередньо пов'язано з духовними національними традиціями народознавства і фольклоризму.
У основі соціально-політичної програми Грушевського дві основні думки - ідея народницька і ідея незалежності України. Він неодноразово підкреслював пріоритет інтересів народу, суспільства над інтересами держави. (Хоча потрібно відзначити, що відношення його до держави було неоднозначним).
Грушевський вважав, що історичні умови зумовили в національному характері українського народу домінування демоса, причому демоса селянського характеру. І тому саме селянство є носієм національної культури. Його політичним ідеалом була повна незалежність України, в той же час він вважав, що відносини Росії і України краще всього дозволяться, якщо обидві республіки ввійдуть як рівноправні члени до складу світової європейської федерації.
У 1921 році їм створюється Український соціологічний інститут. В цьому ж році була опублікована його стаття по генетичній соціології. Грушевський перший в Україні застосував історико-соціологічний метод. На його думку, тільки провівши історико-соціологічний аналіз минулого, ми можемо знайти шлях до розуміння теперішнього часу, і не тільки теперішнього часу, такий підхід дозволяє осмислити і хід розвитку в майбутньому. Звідси стає зрозумілим і назва його роботи «Качани громадянства. Генетічна соціологія». Саме в цій роботі висловлені основні думки Грушевського як соціолога. Тут він вперше поставив питання про створення соціально-політичної прогностики, розвиток футурології. Останніми роками Грушевський тісно співробітничав з «Асоціацією культурно-історичного досвіду», в рамках якої велася робота в області соціології, етнології і фольклоризму.
Становленню сучасної соціологічної науки в Україні передував нелегкий шлях, який вона пройшла в умовах тоталітарного режиму в СРСР. Після втручання Сталіна відбулося не тільки «скасування» соціології. Соціологічні методи конкретних послідували були вилучені з обігу, на конкретне вивчення процесів і явищ соціального життя була накладена найстрогіша заборона. Соціологія була оголошена буржуазною наукою, ворожою марксизму.
Відродження соціології почалося з настанням «хрущевской відлиги» (початок 60-х років XX століття.). Правда, ситуація склалася парадоксальна: соціологічні дослідження одержали права громадянства, а соціологія як наука немає. Значна частина первинної наукової інформації, що представляє величезну наукову цінність для вирішення багатьох соціальних проблем, залишилася в архівах.
Нині в Україні йде процес подолання цієї важкої спадщини. Українська соціологія знаходиться в нелегкому пошуку власної автентичности, розробляє свою методологічну базу, концептуальну схему і відповідно категоріально - понятійний апарат. Створюється мережа соціологічних центрів, у тому числі: соціологічна служба інституту соціології НАН України, яка співробітничає з соціологічною службою Центру «Демократичні ініціативи», і службою СОЦИС - Геллап, Український інститут соціальних досліджень (раніше Інститут проблем молоді), Український центр економічних і політичних досліджень ним. А.Разумкова, Київський міжнародний інститут соціології в Університеті, Киево - Могилянськая академія». Працюють соціологічні центри в багатьох університетах країни.
Питання для самоконтролю і обговорень
.Хто стояв біля витоків створення соціологічної науки?
.Кого ми відносимо до класиків соціології?
.Чому ми вважаємо О.Конта родоначальником позитивізму в соціології?
.Які проблеми займали центральне місце в творчості Г.Спенсера?
.У чому суть ідеї суспільної солідарності, висунутої Э.Дюркгеймом?
.У чому відмінність підходу О.Конта і Е.Дюркгейма до визначення змісту соціології як науки?
.Яке сутність соціологічної доктрини К.Маркса?
.У чому универсалізм творчої спадщини М.Вебера?
.Що означає категорія соціальної дії, розроблена М.Вебером?
.З якими концептуальними теоріями і ідеями увійшов до світової соціології П.Сорокин ?
.Що є структурно - функціональний підхід, розроблений Т.Парсонсом?
.У чому значення теорій «середнього рівня» Р.Мертона?
.Як протікав процес становлення і розвитку соціології в Україні?
.У чому відмітна особливість української соціології?
.Які соціологічні ідеї розвивав М.К. Драгоманів?
.Яка соціологічна спадщина М.С. Грушевського?
.Які соціологічні школи залишили найпомітніший слід в історії світової соціології?
.Яке місце і роль в історії соціології франкфуртської школи?
.З іменами яких видатних соціологів XX століття пов'язана робота франкфуртської школи?
.Яка основна проблематика франкфуртської школи?
.Чи згодні Ви з висновками теоретиків франкфуртської школи, згідно яким еволюція людства предстає як історія «невдалої цивілізації: відчуження, викликаного «буржуазним» розумом, що протиставив себе природі, що заглиблюється («фашизоидный капіталізм і відверто нелюдяний фашизм»)?
.Яка основна проблематика школи Чікаго?
.У чому її зв'язок з инвайроментальной соціологією?
.Які труднощі стоять на шляху розвитку соціології в Україні в даний час?
.Які соціологічні центри існують в даний час в Україні?
.Як Ви вважаєте, чи використовуються дані соціологічної науки владними структурами і керівними органами для оптимального вирішення економічних і соціальних проблем?
Тема 4. СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА, СОЦІАЛЬНА СТРАТИФІКАЦІЯ, СОЦІАЛЬНА МОБІЛЬНІСТЬ
Предмет соціології соціальної структури суспільства.
Соціологія соціальної структури суспільства і її динаміка - ключова проблема соціології. Аналіз і осмислення соціальної структури суспільства припускає з'ясування, що таке соціальна структура, які найважливіші елементи вона включає, по яких ознаках їх слід виділяти в соціальній структурі, яка реальна соціальна структура в Україні, які тенденції і перспективи її розвитку.
Соціальна структура суспільства - це сукупність взаємозв'язаних і взаємодіючих між собою, впорядкованих щодо один одного соціальних спільнот, пропрошарокків, груп, а також відносин між ними.
Система оцінок, значущості і важливості дії створюють в суспільстві ієрархію цінностей і нерівність ролей, соціальних позицій і посад. Систему регулювання нерівності, при якій члени суспільства розташовуються нижче або вище відповідно до прийнятих ступенів значущості називають стратифікаційною системою суспільства. Соціальна диференціація може бути ієрархізованою та неієрархізовнною.
Наприклад, люди можуть відрізнятися один від одного зростом або кольором волосся, але немає встановленої або врегульованої системи нерівності, що визначає, що блондини краще за брюнетів і що тільки блондини можуть користуватися певними привілеями. Навіть в гітлерівській Німеччині, де був проголошений принцип расової переваги блондинів по іронічному збігу обставин політична еліта була складена з брюнетів.
У основіві соціальної диференціації можуть лежати як біологічні особливості (стать, вік), так і інтелектуальні (розумові здібності, темперамент, характер). Велике значення має і соціальне положення (освіта, матеріальне положення, стиль життя, участь в створенні цінностей групи і ін.).
Відмінності між людьми, обумовлені їх фізичними і психічними особливостями, називають природними. Соціальні відмінності породжуються соціальними чинниками: розподілом праці (працівники розумової і фізичної праці), устроєм життя (міське і сільське населення), виконанням певних функцій, рівнем достатку і т.д.
У соціології немає єдиної точки зору для пояснення соціальної нерівності. Різні школи дають різні трактування цього явища.
Самою розробленою є функціоналістська методологія, яка при поясненні соціальної нерівності виходить з диференціації соціальних функцій, виконуваних різними пропрошарокками, групами, класами. Одні займаються матеріальним виробництвом, інші створюють духовні цінності, треті займаються управлінням. На основі ієрархії соціальних функцій складається відповідна ієрархія груп, класів.
Таким чином, з позицій функционалізму стратифікаційна система суспільства є диференціацією соціальних ролей і позицій в ній, що є «еволюційною універсалією», тобто об'єктивною потребою будь-якого розвиненого суспільства.
З одного боку, вона обумовлена розподілом праці і соціальною диференціацією різних груп, а з іншою - є результат дії пануючих в суспільстві системи цінностей і культурних стандартів, які визначають значущість тієї або іншої діяльності і узаконюють соціальну нерівність, що виникла через нерівномірний розподіл нагород і заохочень.
У рамках конфликтологической парадигми нерівність розглядається як результат боротьби класів за перерозподіл матеріальних і соціальних ресурсів.
Марксизм зв'язував появу соціальної нерівності із зародження приватної власності. Саме приватна власність, будучи джерелом соціальної нерівності, породила експлуатацію людини людиною і т.д.
У різні історичні періоди суспільство намагалося по-різному організувати соціальну нерівність (кастове розділення в Індії, станове в Європі). В сучасному демократичному суспільстві відсутні жорсткі перегородки між різними соціальними пропрошарокками.
Моделі вивчення соціальної стратификации суспільства.
Основи сучасного підходу до вивчення соціальної стратификации були закладені ще М. Вебером, який розглядав соціальну структуру суспільства як багатовимірну систему. Для вивчення цієї багатовимірної системи в соціології використовуються різні підходи, моделі: такими «інструментами» є класи, групи, страти.
У класичній моделі при розгляді структури суспільства розрізняють два підходи - марксистський і немарксистський. Марксизм, як відомо, в соціальній структурі виділяв два класи: робочий клас і селянство. Що стосується немарксистського напряму, то тут звичайно виділяють «вищі» і «нижчі» класи. Якщо говорити більш точно, то розрізняють 4-х членну структуру:
вищий клас, що володіє найвищим рівнем добробуту і влади.
середній клас, який утворюється вельми строкатим конгломератом соціальних груп: від підприємців середньої руки середньооплачуваних інженерів і клерків;
робочий клас, об'єднуючий працівників фізичної праці;
нижчий клас, що включає, як правило, представників етнічних меншин, а також жінок, зайнятих на самих низькооплачуваних, якнайменше безпечних і якнайменше привабливих робітниках місцях.
Наприклад, соціальна структура сучасного американського суспільства (за Р. Ротменом) виглядає так:
Класи Питома вага (%)
у населенні США
Вищий клас 1-2
Вищий середній клас 5-10
Підприємці 5-10
Нижчі підприємці 20-25
Робочий клас 50-60
Нижчий клас 10-15
Разом з класами в соціології при вивченні соціальної структури використовується і така категорія як «група». Самостійне поняття групи зустрічаємо вже у Аристотеля. Гоббс вперше визначив групу як «певне число людей, з'єднаних загальними інтересами або загальною справою» і виділив групи впорядковані і неврегульовані, політичні і приватні, законні і протизаконні.
Початок створення спеціальної соціологічної теорії групи пов'язаний з іменами Дюркгейма, Тарда, Зіммеля, Тенніса. Л. Гумпіловіч, відомий австрійський соціолог, вважав, що в соціології одиницями, елементами є соціальні групи. «Соціологію не можна будувати на відносинах індивідів один до одного і з природи індивідів не можна осягнути природу групи».
Р.Мертон визначає групу як сукупність людей, які певним чином впливають один на одного, усвідомлюють свою приналежність до даної групи і вважаються членами цієї групи з погляду інших. Першою істотною межею групи є певний спосіб взаємодії між членами. Другий - є членство, відчуття приналежності до даної групи і третя межа полягає в єдності групи. Ці три основні риси (взаємодія, членство і єдність) властиві безлічі груп, серед яких розрізняють первинні групи і вторинні.
Первинні групи складаються з невеликого числа людей, між якими встановлюються прямі контакти, що відображають багато аспектів їх носіїв. До первинних груп відносять перш за все сім'ю, це можуть бути і три товариші, що відправилися на рибалку, в туристичний похід, і двоє закоханих. Сюди можна віднести і членів якого-небудь клубу, які ходять один до одного в гості і взагалі віддають перевагу прямим контактам. До первинної групи увійдуть і члени трудового колективу, що дружать сім'ями.
Вторинні групи складаються з людей, між якими майже відсутні емоційні контакти і зв'язки, їх взаємодія обумовлена прагненням до досягнення певної мети. В цих групах основне значення надається не особистим якостям людей, а їх умінню виконувати певні функції. Часто члени таких груп дуже мало знають один одного. Комунікації носять формальний характер. Але в цьому середовищі можуть встановитися і первинні групи.
Серед різних моделей вивчення соціальної структури суспільства важливе місце належить стратифікаційному підходу.
Теорія соціальної стратификации.
Страта в перекладі з латинського означає прошарок. На відміну від класу, страта дозволяє проаналізувати соціальну структуру суспільства більш детально. Це більш гнучкий і «тонкий» інструмент.
Серед різних підходів до вивчення соціальної стратифікації в соціології виділяють:
метод «самооцінки», коли людина сам себе відносить до того або іншого класу, страти;
об'єктивний підхід, при якому використовуються деякі об'єктивні дані, пов'язані з такими поняттями, як престиж професії, рівень освіти і рівень доходу.
У числі сукупних ознак, що виділяються в сучасній соціології для розподілу на страти, називають наступні: влада, рівень доходу, престиж, освіта, рівень життя, стандарти споживання і ін.
Частіше за все в соціології зарубіжних країн використовується семикласна модель стратификации, згідно якої суспільство ділиться на сім страт:
вищий клас професіоналів, адміністраторів;
технічні фахівці середнього рівня;
комерційний клас;
дрібна буржуазія;
техніки і робочі, здійснюючі керівні функції;
кваліфіковані робітники;
некваліфіковані робітники.
У американській соціології існує своєрідна геометрична модель (на зразок шахівниці). Ряди взаємозв'язаних осей утворюється за рахунок різних вимірюваних ознак (професія, дохід, освіта, житло і ін.). Особа або колектив, група переміщаються уздовж цих осей, і будь-яка соціальна позиція має свій аналог в цій моделі.
Існування такої моделі дозволяє наочно прослідити рух соціальних груп і спільнот, тобто безперервно спостерігати соціальну динаміку. І якщо, наприклад, значні соціальні пропрошарокки опиняються за межею бідності, потрібне вживання радикальних заходів, щоб не припуститися соціального вибуху. США в 60-і роки на «боротьбу з бідністю» кинули засоби, рівні військовому бюджету, і таким чином запобігли серйозним соціальним потрясінням.
Що стосується соціальної структури українського суспільства, то єдиної точки зору в літературі немає. Це пояснюється тим, що йде процес ломки колишньої соціальної структури і формування нової, пов'язаною зі встановленням ринкових відносин. Цей динамізм соціальних переміщень утрудняє науковий аналіз даного процесу. Тому, вельми наближено і умовно, соціальну структуру України можна представити у вигляді 6 страт.
.Вищі елітні пропрошарокки (парламент, де 300 мільйонерів, уряд, адміністрація президента, глави адміністрацій регіонів, представники крупного бізнесу і ін.).
.Керівники державних органів управління середньої ланки і представники середнього бізнесу.
.Представники дрібного бізнесу.
.Наймані працівники всіх сфер, іншими словами, «бюджетники», «торговий пролетаріат», робітники.
.Сільські трудівники.
.Соціальне дно.
Статус і роль.
Теорія соціального статусу складає частину концепції соціальної стратификации. Соціальний статус позначає положення особи, займане в суспільстві відповідно до віку, підлоги, походження, професії, сімейного стану. Будь-яка людина займає в суспільстві декілька позицій. Наприклад, жінка може бути музикантом, вчителем, дружиною і матір'ю. Кожна з цих позицій, припускаюча певні права і обов'язки, і є статус. Отже, певна позиція, займана індивідом в суспільстві або соціальній групі, пов'язана з іншими позиціями через систему прав і обов'язків, називається соціальним статусом.
Найважливішими чинниками, що визначають статус людини, є: соціальний і економічний стан, раса, розмір сім'ї, місце проживання. Хоча людина може мати декілька статусів, лише один з них визначає його соціально. Це і буде головний, інтегральний статус. Часто буває так, що головний статус обумовлений посадою або професією людини (директор, банкір). Але не обов'язково посада, професія визначає головний статус людини. Це може бути також расова приналежність (наприклад, негр) і соціальне походження (дворянин) і
Таким чином, залежно від того, чи займає людина певну статусну позицію завдяки власним зусиллям, розрізняють два види статусів: успадкований і досягнутий. Успадкований - це значить нав'язаний суспільством, незалежно від зусиль і заслуг особи. Він обумовлений статтю, расою, етнічним походженням, соціальним положенням сім'ї, місцем народження і т.д. Досягнутий (набутий) статус визначається зусиллями самої людини, її талантом, наполегливістю, цілеспрямованістю або виявляється наслідком успіху і везіння. Наприклад, статус письменника отримується разом з публікацією книги, статус космонавта після польоту в космос. Ніхто ще не народився письменником або космонавтом.
Очікувана поведінка, асоційована із статусом, який має людина, називається роллю. Іншим словами, роль - це модель поведінки, орієнтована на даний статус відповідно до очікування людей. Очікування можуть бути зафіксовані в певних соціальних нормах: юридичних документах, інструкціях, статутах, а можуть носити характер звичаїв, традицій. Але і в тому, і в іншому випадку вони визначаються статусом. Парсонс вважав, що будь-яка роль описується 5 основними характеристиками:
спосіб отримання (одні призначаються згори, інші завойовуються);
емоційністю (одні ролі вимагають емоційної стриманості, інші - розкутості);
масштабом (частина ролей сформульована і строго обмежена, інша - розмита)
формалізацією (дії в строго встановлених правилах або довільно);
мотивацією (на загальне благо, на особистий прибуток і т.д.)
Кожний статус звичайно включає декілька ролей. Сукупність ролей, витікаючих з даного статусу, називається, ролевим набором.
Соціологія розрізняє формальні і неформальні ролеві очікування. Приклад перших - це закони, другі можна продемонструвати поведінкою за столом. Залежно від цього розрізняється і реакція при порушенні ролевого очікування. В першому випадку порушника ролевого очікування чекає закон (за розбійний напад, наприклад, в'язниця). В другому випадку у відповідь на нетактовну поведінку може послідувати презирливий погляд, крижане мовчання.
Оскільки людині в житті доводиться стикатися з необхідністю задовольняти вимогам двох і більш несумісних ролей, виникає ролевий конфлікт. Ролевий конфлікт обумовлюється зіткненням вимогам двох і більш несумісних ролей, витікаючих з даного статусу.
Наприклад, в класі розбили скло, і викладач вимагає назвати винуватця. Роль товариша вимагає від конкретного учня, щоб він промовчав, але роль учня вимагає назвати порушника. Прикладом може служити і епізод з кінофільму «Службовий роман», коли Новоселів дійшов в гості свого начальника, а в цей час дзвонять його діти, які кинули в сміттєпровід кішку. І йому доводиться що називається «розриватися» між двома несумісними ролями: галантного кавалера і дбайливого батька.
Соціальна мобільність.
Складовою частиною теорії соціальної стратифікації є поняття соціальної мобільності, введене в соціологію П. Сорокіним.
Нині цей термін використовується для характеристики «відкритості» і «закритості» соціальних груп і цілих співтовариств. Самі ці поняття були вперше використані К. Поппером для опису культурно-історичних і політичних систем. Для закритих суспільств характерне магічне мислення, догматизм і колективізм, для відкритих - раціональне збагнення світу, критицизм і індивідуалізм.
Як закрите суспільство звичайно фігурує кастовий лад в Індії. Кастова система настільки стійка, що, хоча зараз вже відкриті певні можливості для індивідуальної мобільності, в цілому система зберігається, правда в дещо зміненому вигляді. Закрите суспільство - це стародавня Спарта, царська Росія, нацистська Німеччина, Радянський Союз. Відкриті ведуть свій початок від Афінського поліса до нинішніх західних демократій.
У теорії соціальної мобільності розрізняють інтергенераційну (між поколіннями) і інтрагенераційну (усередині поколінь) мобільність. До першої звичайно відносять зміну соціального положення від батька до сина, рідше від матері до дочки, до другого - «індивідуальну» кар'єру або сниження.
По напрямах переміщень розрізняється вертикальна (сходження - зниження) і горизонтальна соціальна мобільність.
Вертикальна мобільність пов'язана із зміною соціального статусу. Для сходження використовуються так звані соціальні «ліфти» або «ескалатори». Механізмами (ліфтами або ескалаторами) підвищення статусу можуть бути: - економічна активність
шлюбне партнерство
підвищення освітнього рівня
політична діяльність і ін.
Такими каналами можуть бути також церква і армія. Причому якщо сходження по «ескалатору» - це поступове кар'єрне просування, то «ліфт» може, швидко піднести вгору, але може також швидко скинути вниз. До горизонтальної мобільності відносять зміни в географічному просторі і перехід з групи в групу без зміни соціального статусу, а також щоденні переміщення населення з місця проживання до місця роботи, покупок і розваг.
Існують процеси міграції або зміни положення в географічному просторі, пов'язані з переходом в інші спільності. Міграція може приймати форми еміграції або імміграції (прийом на постійне місце проживання або возращение). Слід помітити, що міграція може бути не тільки горизонтальною мобільністю, але і вертикальною, оскільки еміграція частіше за все пов'язана із зміною соціального статусу.
За останні 15 років потік емігрантів з України неухильно зростає, причому, чим вище рівень освіти, тим сильніше бажання виїхати. І оскільки виїжджає головним чином кваліфікована частина робітників і інтелігенції, то подібний витік мізків набуває драматичного характеру.
У соціології розрізняють індивідуальну мобільність і масову. Індивідуальна мобільність останніми роками розробляється в зарубіжній соціології в руслі досліджень так званої «біографічної мобільності». Ці дослідження все частіше виділяють в особливу дисципліну «соціології життєвого шляху», роблячи акцент на індивідуальні особові початки.
Масова мобільність виникає в періоди гострих соціальних катаклізмів, корінної зміни соціально-політичної структури.
У цей час може бути масове, колективне як сходить, так і сходження. Прикладом може служити положення в Росії після 1919 р. коли клас дворян, втративши свої привілеї, був вимушений або емігрувати, або «піти в підпілля». І навпаки, робітничо-селянське походження відкривало дорогу до нового статусу.
У соціології рівень соціальної мобільності часто розглядається як один з основних критеріїв віднесення того або іншого суспільства до «традиційного», «модернізованого», «індустріального», «постіндустріального», і т.д. Вільне переміщення людей стає нормою цивілізованого способу життя.
Маргінальність і маргінальні пропрошарокки.
У соціології терміном «маргінал» позначаються особи і групи, що знаходяться на «околицях», на «узбіччях» або просто за рамками характерних для даного суспільства основних структурних підрозділів або пануючих соціокультурних норм і традицій. Вперше це поняття було введено американськими соціологами, що вивчають в 20-х роках ХХ століття соціокультурну ситуацію на Гаваях - території з особливою соціальною і культурною строкатістю населення.
Категорія «маргінальна особа», введена Парсонсом, використовувалася для позначення соціально-психологічних наслідків неадапатації мігрантів до вимог урбанізму як способу життя. З тих пір поняття «маргінальних груп» («маргінальних пропрошарокків») міцно увійшло не тільки до американської соціології.
Маргінальність як явище - це неминучий супутник соціальної мобільності, причому як вертикальної, пов'язаної з переходом з однієї страти в іншу, так і горизонтальної, пов'язаної з переміщенням на іншу рівну по престижності статусну позицію. В ході такого переходу втрата приналежності до старої страти може значно випереджати процес входження в нову страту. Причини такого «запізнювання» обумовлені особливостями індивіда, який повинен настроїтися на ухвалення нового субкультурного середовища, формування нового виду ідентичності, що вимагає певного часу, в ході якого і здійснюється суб'єктивна адаптація.
Еталонною моделлю маргінальної особи може служити мігрант з села в місто. Приїхавши на постійне місце проживання в місто, він насилу звикає до нового для нього ритму життя, нових порядків і правил, стереотипів поведінки. Він вже не сільський житель, оскільки постійно живе в місті, але і ще не городянин, оскільки ще не адаптувався до міського культурного середовища, в його вчинках постійно є видимим засвоєні раніше норми способу життя.
Таким чином, процес втрати об'єктивної приналежності до певної соціальної спільності, страти без подальшого суб'єктивного входження в нову страту називається маргинализацією.
Маргінальна людина, вирвана з села і кинута в жорсткі джунглі міста - найпоширеніший герой Бальзака і Золя, Гюго і Мопассана, Чехова і Горкого. Поведінка такої людини відрізняється крайністю: він або надмірно пасивний, або дуже агресивний, легко переступає етичні норми і здатний на непередбачувані вчинки.
Така людина живе одночасно в двох світах, не будучи адаптованою ні до одного з них. Свідомість роздвоюється, вона легко втрачає орієнтири, стає зручним об'єктом для політичного маніпулювання, легко впадає в агресію або в соціальну апатію. Відірвана від свого соціального коріння, така людина переживає почуття постійної незадоволеності, небезпідставно вбачаючи основну і головну причину в суспільних змінах.
Маргінальні групи виникають при масовій міграції (біженці) або в умовах «виштовхування» певного числа населення за межі соціально значущих структур (втрата роботи, житла, позбавлення цивільних і політичних прав і ін.). Загроза, витікаюча з цього пропрошарокку, зв'язана з тим, що представники його втрачають свої функціональні (професійні, виробничі і ін.), а потім багато інших зв'язки з суспільством, виявляються зовні мережі соціального контролю, «вільними».
У Україні демонтаж колишньої соціальної структури супроводжується інтенсивним процесом маргіналізації суспільства, все більше з'являється проміжних пропрошарокків (свого роду «перекотиполе»), людей, які відірвалися від традиційних соціокультурних систем, але не вписалися в нові структури.
Слід помітити, що маргінальний статус не обов'язково несе в собі негативний зміст, це може бути і тимчасовим станом, який завершується досить швидкою адаптацією. Скільки талановитих людей (письменників, артистів, вчених і ін.) прийшли в місто з села і досить швидко вписалися в нову соціокультурну ауру.
Взагалі технічні, соціальні, культурні зсуви останніх десятиріч додали проблемі маргінальності якісно нові контури. Урбанізація, масові міграції, інтенсивні взаємодії між носіями різнорідних етнокультур і релігійних традицій, розмивання вікових культурних бар'єрів, вплив на населення засобів масових комунікацій - все це привело до тому, що маргінальний статус став в сучасному світі не стільки виключенням, скільки нормою існування мільйонів і мільйонів людей.
Від маргіональних пропрошарокків слід відрізняти люмпенів, які представляють «соціальне дно» (бомжі, наркомани, алкоголіки). Можна сказати, що полягання маргінальності може завершиться або переходом на більш високий статус, а може привести і до падіння, опускання на «соціальне дно».
Середні пропрошарокки.
У стабілізації сучасного демократичного суспільства так звані середні пропрошарокки грають визначаючу роль. Велику увагу середнім пропрошароккам або середньому класу надавав М.Вебер. Адже в економічно розвинених країнах саме середні пропрошарокки є головна опора і суб'єкт громадянського суспільства, соціальна основа стабільності.
Ідея Аристотеля про зв'язок між численністю середнього класу і законною політичною владою знайшла підтвердження історією. В демократичних формах влади, в розвитку світового ринку і світової культури, захисту цивільного суспільства від свавілля держави саме середні пропрошарокки зацікавлені більш інших. Г.Зіммель свого часу підкреслював, що стабільність ієрархічних структур суспільства залежить від питомої ваги і ролі середнього пропрошарокку. Займаючи проміжне положення, середній клас виконує і своєрідну зв'язуючу і демпферну роль між двома полюсами соціальної ієрархії, знижуючи напруження їх суперечностей.
У наш час в зарубіжній соціології розрізняють традиційні середні пропрошарокки, представлені в основному дрібною буржуазією. За чисельністю це:
У Японії - 26%
У США - 7,8%
У Італії - 25%
У Франції - 13%.
Разом з такими традиційними середніми пропрошарокками виділяють і нові середні пропрошарокки. До цих нових пропрошарокків в західних країнах обов'язково відносять: велику частину інтелігенції, управлінський - адміністративний персонал, середніх і нижчих менеджерів. В розвинених країнах швидко росте прошарок «золотих комірців» - науковий і проектно - конструкторський персонал, інженерно - технічні фахівці широкого профілю. В сумі ці середні пропрошарокки складають основну частину населення, вони - соціальна опора західних демократій. Відомий американський економіст і соціолог Гелбрейт відводить їм головну роль в сучасних «зрілих корпораціях».
У Україні у процесі становлення ринкових відносин йде демонтаж старої соціальної структури і поступово починає формуватися новий соціальний прошарок. Але, на наш погляд, в деяких публікаціях деколи припускаються помилки, маючи на увазі під «середнім прошароком» тільки дрібних і середніх підприємців. Річ у тому, що підприємці (тобто буржуазія) ні в якому суспільстві не можуть скласти більшість населення, тільки в сукупності з переважно інтелігенції, управлінського персоналу, фахівців широкого профілю і ін. вони складуть переважаючу більшість.
На жаль, у нас велика частина інтелігенції і взагалі бюджетна сфера (наука, освіта, культура, охорона здоров'я) - це люди на грані або нижче за межею бідності, тому перспективи увійти до нового середнього пропрошарокку у них вельми примарні.
Слід врахувати і те, що не дивлячись на всі декларації про підтримку власних виробників і підприємців, зростання їх незначне, оскільки бюрократичні структури наполегливо не бажають розлучитися з владою і можливістю збагачення.
Бюрократія - квазіклас.
Теоретичні витоки сучасної бюрократії сходять ще до Сен-Сімона, який першим звернув увагу на роль організації в розвитку суспільства, вважаючи, що в організаціях майбутнього влада не повинна передаватися по спадку, вона буде зосереджена в руках людей, що володіють спеціальними знаннями.
Основні риси бюрократичного пропрошарокку урядовців, що зароджується, визначив К.Маркс ще в середині XIX в. «Бюрократія представляє собою особливе, замкнуте суспільство в державі». Своєрідність її в тому, що це не просто власник: в свою приватну власність бюрократія перетворює саму державу. Додаткова вартість для бюрократії створюється, виробляється всім суспільним устроєм.
Особливо наочно це простежується на прикладі СРСР, де монопольний прошарок бюрократичного чиновництва стає тим, що політизується, тобто стає політбюрократією. Таким чином, номенклатура - це олігархія, що знаходиться на вершині партійного і державного апарату. Величезний управлінський апарат, використовуючи своє положення в системі суспільного виробництва, створив для себе можливість привласнення чужої праці, що не належить йому.
З розпадом СРСР і виникненням СНД армія урядовців в нових державах не тільки не зменшилася, але і значно зросла, тим більше у вищих ешелонах влади. Економічне коріння бюрократії - в монополізмі на власність, що дає верхівці необмежені можливості для розпорядження національним багатством. Соціальне коріння бюрократизму криється в консолідації офіційної влади з тіньовими економічними структурами.
У зарубіжній соціології якнайповніший і систематичний розвиток проблематика бюрократизації одержала у Вебера, який виділив сім основних характерних рис зразкового типу бюрократії: розподіл праці, порядок підлеглості, публічна канцелярія, офіційна процедура підготовки посадовців, штатні співробітники, для яких головне - діяльність організації, правила, регулюючі режим роботи, лояльність працівника по відношенню до організації.
Визнаючи ефективність бюрократизації в управлінні багатьма суспільними процесами, Вебер разом з тим виражав побоювання, що її неминучий повсюдний розвиток приведе до придушення індивідуальності, втрати особистого початку в діяльності функціонерів.
Згідно відомим законам Паркінсона кількість службовців і обсяг роботи абсолютно не зв'язані між собою. Число службовців невблаганно зростає, незалежно від того, зменшується, збільшується або взагалі зникла кількість справ. Таким чином, апарат починає неухильно зростати, множитися, функціонувати за своїми власними законами і влада його стає все менш обмеженою, що ми зараз і спостерігаємо у всіх сферах нашого життя.
Соціальна справедливість.
Етично - правова категорія справедливості має історію більш ніж двотисячоліття. Соціальна справедливість - це, мабуть, з одного боку, ціннісне поняття, яке закладене в свідомість більшості людей, можливо, з часу Христа або навіть раніше. З іншого - це поняття соціальне - економічне і говорити потрібно з урахуванням конкретного середовища і етапу історичного розвитку. І оскільки критерієм соціальної справедливості є суспільний ідеал, то у принципі тлумачення значення цієї категорії може бути вельми різне.
Ідеал свободи і всебічного розвитку особи, висунутий на порядок денний ще епохою гуманістичного Ренесансу, можна вважати загальнолюдським, бо він синтезує і гуманістичне відношення до людини як вінця всесвіту і самоцілі яких би то не було суспільних перетворень, і християнські уявлення про рівноцінність всіх людей з погляду моралі.
Ідея ця «приречена» на постійне відродження, напевно, тому, що не має однозначного рішення. Свого часу, вирішуючи проблему індивідуальної свободи і угледівши її в свободі приватного підприємництва, лібералізм зіткнувся, проте, з серйозною суперечністю: рівність прав, у тому числі і на приватну власність, в початковій основі його програми обов'язково припускає при його практичній реалізації нерівність в тих же відносинах власності. Всі мають право на власність, але ж не кожному вдається в рівній мірі реалізувати його на практиці. Навіть якщо припустити, що в конкурентній боротьбі за власність перемагають самі гідні (що, звичайно, вельми сумнівно), то і тоді порушення принципу рівності, а значить і соціальної справедливості, в наявності.
Чи не звідси народилася соціалістична опозиція лібералізму? Якщо класичний лібералізм робив упор на волі в збиток фактичній рівності, то перші концепції зрівняльного соціалізму на перший план висували проблему формальної рівності людей, розуміючи під цим перш за все майнову рівність рівний розподіл матеріальних благ. Але ж останнє веде у свою чергу до утиску і обмеження індивідуальної свободи, коли всі рівні, але ніхто не вільний. К. Ясперс писав, що «абсолютно правильного світопорядку не існує. Справедливість залишається задачею, що не має завершення».
У нашому русі до ринку слід мати на увазі, що в економічній сфері ринок і соціальна захищеність знаходиться в такій же суперечності, як у сфері політичної свободи і рівності. Як помітив найбільший теоретик лібералізму Ф.А. Хайек, «атавізм соціальної справедливості протестує проти ринку». Він вважав, що для нормального функціонування ліберальної економіки «люди повинні зжити деякі природні інстинкти, перш за все відчуття солідарності і людське співчуття». Ринок по-своєму справедливий, але його «справедливість» жорстка і жорстока, він безжальний не тільки до ледарів, але і до слабких і неімущих, і в цьому випадку соціальна справедливість - протилежне йому поняття.
Нинішнє встановлення ринкових відносин супроводжується величезним соціальним болем, бо більшість населення нашої країни виявилася за межею бідності. За даними американських досліджень, підвищення рівня безробіття всього на 1 відсоток за умови її збереження протягом 6-річного періоду приводить до наступного зростання показників соціальної патології: загальної смертності - на 2%, числа самогубств - на 4%, кількості вбивств - на 5%, числа ув'язнених у в'язниці - на 4%, кількості хворих, знаходяться на лікуванні в психіатричних лікарнях - на 4%. А оскільки рівень безробіття в нашій країні впродовж багатьох років майже не знижується, то і вказані відсотки показників соціальної патології можна збільшити .
Зараз у всіх розвинених країнах ринкова економіка поєднується із заходами соціальної політики, націленої на заповнення ресурсів і розширення можливостей для вихідців з недостатньо забезпечених прошарків. 2/3 національної продукції виявляється у сфері централізованого державного розподілу. Тому можна говорити про соціально орієнтовану економіку.
Вся проблема, мабуть, в тому, як встановити саме оптимальне співвідношення між економічною зацікавленістю і соціальною захищеністю. Збільшення міри соціальної справедливості багато в чому залежить від матеріальних можливостей суспільства, від успіхів в його економічному розвитку, хоча це не означає автоматичне визначення соціальної справедливості. Як відзначає відомий американський соціолог Д. Белл, «економічна політика може бути ефективною як засіб. Але вона може бути лише настільки справедливою, наскільки їй дозволяє система цінностей тієї культури, під впливом якої вона придбаває свої контури».
Якщо, наприклад, рівність розуміти в значенні абсолютної рівності (тотожність) одного індивіда іншому в усіх відношеннях, то при такому його тлумаченні не було б місця на життєвому бенкеті, за словами П. Сорокіна, ні Сократу, ні Христу, ні Ньютону, ні Канту, ні Леонардо, ні Мікеланджело. «Панували б одні посередності і неуки», що і відбулося в СРСР після десятиріч казарменого розуміння рівності, коли подолання природної нерівності йшло шляхом винищування самих здібних.
На думку П. Сорокіна рівність слід розуміти не в значенні тотожності, а в значенні «пропорційності соціальних благ заслугам того або іншого індивіда». Названа ним формула «кожному - по заслугах» по суті повторює формулу «кожному - по його праці», яка йде з глибини століть ще від апостола Павла.
Питання для самоконтролю і обговорення
1.Якими причинами обумовлена соціальна диференціація суспільства?
.Соціальна диференціація в суспільстві - норма або соціальна патологія?
.Що таке соціальна структура суспільства?
.Що означає стратифікаційна система суспільства?
.Класовий і стратифікаційний підхід до аналізу суспільства: взаємовиключні моделі або доповнюючі?
.Що означає поняття «соціальна група»?
.Які групи виділяють в соціології?
.Який основний зміст теорії соціальної стратифікації?
.Які стратм, на ваш погляд, можна виділити в соціальній структурі України?
. Що розуміється в соціології під соціальним статусом?
.Як трактується роль в соціології?
.Що таке ролевий набір, ролеве очікування, ролевий конфлікт?
.Що розуміється в соціології під соціальною мобільністю?
.Які види мобільності виділяють в соціології?
.Що є механізмом соціальної мобільності, каналами соціальної мобільності?
.Що означає маргінальність і маргінальні прошарки?
.Чим обумовлений процес появи маргінальних прошарків?
.Які причини викликають маргіналізацію українського суспільства?
.Кого відносять до середніх прошарків в розвинених демократичних країнах?
. «Сині комірці», «білі комірці», «золоті комірці» - чи відомі вам ці терміни? Які соціальні групи стоять за ними?
.Чому середні прошарки в сучасних західних демократіях є стабілізуючою силою?
.Люмпени - це неминучість будь-якого суспільства? В чому їх небезпека для суспільства?
.Інтелігенція - це соціальний прошарок або спосіб життя?
.Бюрократія - це клас або соціальний прошарок?
.У різні історичні епохи різні держави вели боротьбу із засиллям бюрократії? Завжди і скрізь цю боротьбу вигравала остання. Як ви думаєте, в чому криється «непотоплюваність» бюрократії?
.У чому ви бачите причини соціальної нерівності суспільства?
.Чи досяжне соціальна рівність?
.Чому спроби дотепер досягти його закінчувалися провалом і на зміну одному виду нерівності приходила інша нерівність?
.